Після одного із наших локальних Бродівських міні-скандалів, я дав собі слово не редагувати і публікувати усі тексти, які подаються до авторських блогів сайту «На межі…». Не стали винятками і тексти старшокласника однієї із шкіл міста Броди Любомира Лесоніна. Як редактор сайту, я просто зацікавлений щоб на моєму інтернет-ресурсі з’являлись авторські матеріали. І, зізнаюсь, давав вказівку публікувати тексти, навіть не читаючи їх. Так було і з текстами Любомира (до речі, - внука відомого діяча українського національно-демократичного руху Бродівщини кінця 1980-х – початку 1990-х років Михайла Ханакова) «Чому патріотизм небезпечний?» (опубліковано 30 серпня 2017, «Патріотизм: теорія його виникнення й об’єктивний аналіз» (18.09.2017), «Націоналістичний шовінізм» (08.12.2017). Потім я побачив у стрічці новин сайту назву останнього за часом публікації матеріалу, вона мене заінтригувала і я прочитав цей матеріал і ще кілька…

Одразу ж зазначу: як редактор «На межі…» та директор Телерадіокомпанії «Броди» я не змінюю свого рішення щодо публікації матеріалів Любомира Лесоніна, бо щиро переконаний, що плюралізм думок може бути запорукою поступу. Але, як мисляча людина, з читацьким досвідом понад 35 років, мушу висловити кілька «розхристаних» зауважень.

Мені, справді імпонує, що представники молоді, які живуть у нашій «провінції» (де середній рівень дискусій не виходить за межі «мер корупціонер – сама примітивна свободівка»), намагаються мислити про надважливі фактори суспільного буття і оформляти свої думки у тексти. Але, нажаль, змушений стверджувати, що висновки, до яких приходить Любомир є трохи поверховими і однобокими. І ось чому…

Приналежність до колективу є однією з основних характеристик нашого біологічного виду. А рід, плем’я, етнос (попри значну різноманітність їх форм у просторі і часі), як виглядає, існували від самого початку людського виду. То, чи можна так просто трансформувати (чи то, навіть, побороти) людську природу?

Я не впевнений, що «правда полягає в тому, що […] будь-який прояв націоналізму, як пошуку самобутності індивіда веде до регресу особистості». Націоналізм як спосіб думання та як ідеологія (разом консерватизмом, лібералізм, соціалізм, комунізмом, космополітизмом та іншими видами і проявами -ізмів) є важливою складовою людського поступу Епохи Модерну (щоправда, - не завжди поступу вперед). А з тим, що здобуття (у першу чергу - завдяки національному світобаченню, бо «винайшли» національні літературні мови) більшістю населення планети навичок читати і писати, було лише «регресом особистості», можна ду-у-же посперечатися…

«Старайся показати себе людиною, а не українцем» - це, напевно, легко може дозволити собі написати начитаний юнак, який народився вже у ХХІ столітті і може дозволити собі називатись космополітом. Але як же ж бути тим, хто майже все свідоме життя прожив у просторі, де основою основ були саме національність і націоналізм. Я, наприклад, виріс у середовищі, де спогади про боротьбу за Українську Державу, загибель зі зброєю в руках і депортацію родини були важливою складовою історії сім’ї. На певному проміжку життя (з 1993 до 1997 р.) я навіть належав до однієї з радикально-націоналістичних партій (потім, щоправда, на щастя, переріс це). Мій тепер мертвий брат під українськими прапорами (синьо-жовтим – національним, і червоно-чорним – національно-революційним, а, поряд з ними, дивним чином, - і під синьо-зоряними прапорами ліберально-космополітичної об’єднаної Європи) бився «20 лютого на Майдані проти снайперів, «Беркуту» та поліцаїв» (алюзія до пісні «Кому вниз» та Арсенія Білодуба «Повстанець») і з липня 2014 до травня 2015 року зупиняв путінську «лавину» на Луганському напрямку. Зрештою, мої сини, один з яких трішки старший від Любомира, - українці. Як я маю так просто відмовитись від усього цього, Любомире?

Я свідомий того, що ми живемо у Постмодерну Епоху шаленого розвитку технологій. І цей розвиток вносять серйозні корективи у спосіб думання сучасної людини, постають нові значення і розуміння, нові речі та сутності. І у такий час я не можу засуджувати молодого хлопця міської культури з набагато кращою підготовкою, ніж могла бути у будь-кого з моїх ровесників 25-30 років тому, хлопця для якого язичницько-християнсько-рустикально-модернові обряди Купальської ночі видаються примітивізмом, «який, по своїй суті, нічим не відрізняється від традицій народів Центральної Африки». Але для мене це – милі серцю традиції, які разом з борщем та піснями вигідно вирізняють нас з-поміж інших і не приносять ні нам, ні цим «іншим» жодної шкоди.

Знову ж таки, я можу зрозуміти молоду людину, яка роздумує про те, що служити у війську, коли при владі просякла корупцією «зрада», - не дуже розумно. «Уникнути позиції «ура-патріота» й почати думати своєю головою, а не телевізором» - ось кредо хлопця. Але я ніяк не можу повірити, що погляди Любомира (навіть, знаючи про його російських предків) не зміняться, коли російські танки штурмуватимуть Харків, а літаки завдаватимуть ракетно-бомбових ударів по Червоних Казармах у Бродах. І не через те, що у хлопця не буде вибору, а тому, що дія породжує трансформацію свідомості і протидію. І як же ж тоді будуть співвідноситись «зрада-корупція», розум і (ура-)патріотизм, пане Лесонін?

«Націоналізм немає ніякої суті як напрям розвитку» - пише Любомир. Не берусь категорично стверджу ні «за», ні «проти». Точно знаю, що ще за 30-40 років, які відведені моєму поколінню природою, людську цивілізацію загалом і кожну людську істоту зокрема, чекають надзвичайні трансформації. Але й сьогодні, у постмодерному 2-му десятиріччі ХХІ ст., у світі й далі виникають нові національні рухи і держави, а у нашому українському «племені» з’являються, раніше нереальні для людської уяви, «роди» «жидо-бандерівців» і «проамериканських фашистів», представники яких вдома і на фронті здебільшого розмовляють російською мовою, що саме по собі є нонсенсом з точки зору здорового глузду. У 2014-му від свого давнього знайомого львів’янина чув про історію про те, як його російськомовна сусідка з еНКаВеДешно-КаГеБешної родини скаржилась на свого внука -футбольного фаната, який у пориві емоцій бігав за нею з сокирою і кричав: «За Бандеру уб’ю!». Такі ось постмодернові страсті. Тому, думаю, що висновки мого юного земляка, скоріше за все, - таки трохи поверхові і однобокі.

То ж, чи справді, «єдиний вихід - […] знищити паразита, що засів у […] мозку»?

Ото ж, пиши, Любомире, пиши…

Володимир Булишин,
керівник інтернет-проекту «На межі…»,
директор Телерадіокомпанії «Броди»