Є у мене щорічна традиція - переглядати парад перемоги(відносної) у Москві. Впродовж ось уже як п'яти років я, сидячи перед телевізором на дев'яте травня, немов бот, що очікує на "Вести недели", слідкую за черговим проїздом техніки, прольотом авіації і маршем піхоти по Червоній площі. Останнім часом критикувати пафос парадів стало модно. Чому б не поплисти за течією? Мені є за що критикувати це дійство. Свої думки я розділив на наступні пункти.

1. Парад
XXI сторіччя ознаменувало еру нових наукових досягнень, розпочало епоху особистісного генію тисяч людей, реалізувало велику кількість мрій людських. XXI сторіччя керується людьми. XXI сторіччя відображається на нас індикаторами абсурду, один із яких - гордість за те, чим пишатись неможливо. Мова не йде про Україну, а про її північно-східного сусіда. Парад, у термінологічному розумінні своєму, є виставкою зброї, бойової техніки... Не хочу пригадувати банальних причин, по яким засуджують паради, на кшталт бряцання зброєю у день пам'яті. Я розглядаю це питання з іншої, науково-емпіричної точки зору. Що є актуальним в нашу епоху? Зброя. Чим є зброя? Досягненням інтелектуалів. Інтелект породив шедевр, що породжує примітивізм - убивство. Живучи в епоху форсованих наукових досягнень, ми займаємось не тим, чим потрібно. Я не змушую нікого летіти на Марс, але закликаю не пишатись агресією у час просування уперед. Концепція параду є скороченою версією концепції армії. Про непотрібність останньої я вже писав у багатьох своїх статтях. Парад у XXI сторіччі - це пережиток минулого, рудимент, що повинен відлетіти від дерева, немов зів'ялий листок. Однак людям, напевне, потрібен об'єкт поклоніння. Схиляйте коліна не перед смертю, а перед розумом людським. Пишайтесь тим, що приносить користь, а не розбрат. Це елементарна формула миру.

2. Пам'ять. 
Пам'ять людська є коротка. Ми забуваємо усе. Забули ми й жертв, і витрати, і методи досягнення цілей у війні... Забули наші північні сусіди й матеріальну допомогу США, і військову підтримку сил антигітлерівської коаліції, і ресурсну допомогу країн-невільниць СРСР, як-от Україна. Узурпувавши право на шанування, вони викривили реальний зміст війни. Забули й про те, що заварена ця каша була як Гітлером, так і Сталіном, не пам'ятають, здається, і те, якими зусиллями далася так звана "перемога", і те, якими наслідками це обійшлося світу. Забули, забули, забули... І залишили одне - пафос, картинку, зброю, шаблон... Замальовку ілюзії. Пам'ять - річ особиста. Знаєш біду, відчуваєш трагедію - шануй, але не за рахунок вибухів. Феєрверк на цвинтарі не виглядає актуальним.

3. Україна. 
Мене тішить те, що в моїй країні парадів більше не проводять. Але постає питання: чому? За часів правління старого режиму для нас було нормою вшанування річниці Другої світової таке ж, як і в Росії. Ми пішли за світовою тенденцією - вшануванням пам'яті за рахунок схилення голови, мовчання, розмови... Та чи наша це ініціатива? Не думаю... Сьогодні ми пишаємось своєю сучасністю у розумінні трагедії, а саме тим, що не влаштовуємо пафосних святкувань, нібито ми відірвались від радянщини. Але не змінився б режим, не було б вказано новий вектор розумового спрямування, святкування проводились би по-старому. Людям задають критерії, люди їм слідують. Чи відмовились ми від примітивної концепції параду взагалі? Ні! Пригадайте-но парад на 24 серпня! Хіба це не український аналог того, що відбувається у Москві? То чи кращі ми? Чи маємо змогу пишатись собою? Не думаю, але знаю, що ми володіємо правом на пам'ять, і як її втілювати - це справа кожного. Головне - аби це не суперечило здоровому глузду.

4. Висновок
Якщо перемога й була, то хіба що спільна. Росія святкує свою перемогу, локальну. Та не було б локальної перемоги, якби не глобальна підтримка всього світу. Перемога над зазіханням на свободу, перемога здорового глузду над нісенітними теоріями... Добре, що пам'ятаємо, погано, що шануємо не так, як треба. Зрештою, рано чи пізно будь-яка війна стає лиш історією. Друга світова не буде виключенням. Хто нині святкує річницю закінчення наполеонівських війн? А хто буде святкувати річницю закінчення Другої світової через кількадесят років? Питання риторичне.

 

                 

 

П’ять джерел мудрості

Книги - морська глибина,

Хто в них пірне аж до дна,

Той, хоч і труду мав досить,

Дивнії перли виносить

 І. Франко

 

                23 квітня відзначається міжнародний день книги. З цієї нагоди, добре обміркувавши усю важливість цього невід’ємного атрибуту пізнання людського, я вирішив поділитись із широким загалом власним списком книжок, що могли б стати у пригоді кожному. Кожна з нижчеописаних книг – це особлива скарбниця, джерело, потік тих чи інших знань людських. Кожен з нижченаведених авторів – це унікальний філософ, митець, мислитель і, звісно, письменник, чию особистість можна обговорювати довгі і довгі години. Мета статті – поділитись із читачем п’ятьма книгами, що, на мою думку, здатні урятувати серце людське в часи, коли воно гине посеред безкраїх боліт невігластва. Бо той, хто рятує одне життя – рятує увесь світ.

                Розпочне мій список п’ятьох книжок, які справили на мене найбільший вплив, повість російського письменника, що була під забороною в СРСР, яку неодноразово критикували за надмірну політичну спрямованість і бажання викривити «ідеали пролетарської революції», «Собаче серце». Михайло Опанасович Булгаков, будучи одним із найзагадковіших літераторів XX сторіччя, відомий своїм легендарним романом «Майстер і Маргарита», спромігся на неможливе: завуальовано критикувати радянський державний устрій у післяреволюційні часи. І задумка «Собачого серця» виявилась геніальною. Немає більш чіткого образу неосвіченого, але владного пролетаріату, ніж Шариков. А образ професора Преображенського, що проводить загадкову операцію на собаці, трансплантуючи їй людський гіпофіз і сім’яники, є класичним втіленням старої інтелігенції, чия доля після 30-х років була вирішена. Твір просякнутий атмосферою післяреволюційного неспокою, коли ніхто став усім, а все – нічим. Критикуючи безпорядок у тодішньому суспільстві, інтелектуальну несправедливість, при якій Швондер – це героїчний голова будинкового комітету, а Преображенський – лише буржуазний елемент, Булгаков накликав на себе гнів і переслідування радянської влади, терплячи регулярні обшуки й переслідування. Та головний посил повісті, я гадаю, чітко проглядається крізь увесь смисл, який автор помістив у свій твір: хороша собака набагато краща, ніж погана людина. 

                Друга книга у списку навчила мене думати, насолоджуватися, радіти, засмучуватись, а що найголовніше – писати. Це – «Листи про добре і прекрасне», автором якої є легендарний радянський філолог, мистецтвознавець, культуролог, доктор філологічних наук, автор близько п’ятисот наукових робіт, присвячених історії, мистецтву і розвитку мовлення, Дмитро Сергійович Лихачов. «Листи…» - це збірка його есе, статей, роздумів, вражень про ті чи інші речі. Велика кількість записів у книзі присвячені проблемам філософії, науки, писемності, літератури… Дмитро Сергійович детально розбирає і описує кожен аспект людського буття, вказуючи на те, як одягатись елегантніше, яку літературу читати, як писати коротко і зрозуміло, як виступати перед публікою, як не боятись сцени і широкого загалу… Одним словом – Лихачов помістив у цю книгу весь свій багаторічний досвід, стисло виклав думки щодо людяності і гуманізму. За це його слід поважати, і за це, я гадаю, слід прочитати його працю, сповнену позитивних думок, натхнення і мотивації.

                Гадаю, автора наступної книги називати не слід, адже достовірно невідомо, хто саме її написав… Швидше за все, авторів було кілька, а, можливо, кілька десятків. Біблія. Книга книг. Найвеличніша книга в історії людства. Книга, що  спричинила найбільший фурор в історії цивілізації. Сотні дискусій, посібників, підручників, мислителів… Святе письмо спровокувало небачений раніше резонанс. Саме на словах, сказаних у Біблії, базується найбільша за розповсюдженістю релігія світу – християнство, що налічує близько двох з половиною мільярдів послідовників по всій земній кулі. Історії, описані у книзі, можна сприймати по-різному. Слова, сказані пророками, апостолами, святими і навіть Ісусом можна інтерпретувати всіляко, чим і займаються мільйони віруючих ось уже протягом тисяч років. Та як і будь-яка священна книга Біблія потребує дослідження, адже речі, що так сильно впливають на підсвідомість людей, не можуть залишатись у стороні. Атеїст ви чи ні, але Святе Письмо вам обов’язково слід прочитати.  

                У 1859-му році у світ вийшла багаторічна праця англійського натураліста Чарльза Дарвіна «Походження видів». Перетерпівши багато утисків у консервативну Вікторіанську епоху, до нас вона дійшла у виді наукових досліджень великого вченого, що став хоч і не основоположником теорії еволюції (перша ідея про природню селекцію усього живого належить Жану Батисту Ламарку), але вперше розвинув вчення про те, що все, що нас оточує – це результат багаторічного розвитку, відбору, селекції. Дарвін, безперечно, один із найвидатніших дослідників усіх часів, що стоїть на одному рівні з Ейнштейном і Ньютоном. Сьогодні теорія еволюції є беззаперечним фактом, про що свідчать десятки ембріональних, атавістичних, археологічних, антропологічних й антропогенних доказів, а «Походження видів» - це одна з найцікавіших книг у моєму житті, яку, на мою думку, як і Біблію, слід прочитати, незалежно від того, хто ви: безбожник чи віруючий.  

                Жоден автор у світі не справив на становлення моєї особистості такого впливу, як Віктор Гюго, і жодна книга з мною прочитаних не залишила по собі такого враження, як «Знедолені». Упродовж дев’ятнадцяти років свого життя, будучи у вигнанні за свої політичні погляди, Гюго писав роман, що докорінно змінив уявлення багатьох письменників про реалістичний напрям у літературі. Саме «Знедолені» надихнули Льва Толстого на написання «Війни і миру». У романі Віктор широко описує проблеми французького суспільства епохи реставрації Бурбонів, проводячи читача крізь десяток років французької історії, викликаючи його то на барикади липневого повстання 1830-го року, то в бідні паризькі квартали, то в ортодоксальні монастирі, то на поле битви під Ватерлоо. Вражає те, яким стилем написаний роман. Прочитуючи його, дивуєшся майстерності Віктора Гюго у побудові сюжету, його знанням як історика, мистецтвознавця, громадського діяча і філософа. Увесь твір, усі три томи – це поступовий перехід від зла до добра, від ненависті до кохання, від жорстокості до гуманізму, від багатіїв і до знедолених. Високі моральні принципи можна угледіти на сторінках цієї книги, взяти їх собі на озброєння і, прочитавши вищевказані твори, пропагувати добро всьому світу.

                Література буває різною. Але будь-яка книга, будь-яка думка повинна бути почута, незалежно від того, вірна вона чи ні. Хоч і поняття вірності є відносними, як і добра, і моралі… Так чи інакше кожна книга – це унікальний, неповторний шедевр, у який автор, незалежно від свого спрямування, вклав частину своєї душі, моралі і, звісно, працю. Книги, наведені вище, стали для мене дороговказом життя. Сподіваюсь, я допоміг читачу у виборі літератури для ознайомлення, що й було моєю основною метою. 

Любомир Лесонін, учень 10-А класу Бродівської ЗОШ I-III ст.№4