Неймовірно дивовижний той факт, що усім нам подобається мистецтво. Під словом «усім», я маю на увазі абсолютно кожного індивіда, який проживає на планеті Земля. Якщо у вас склався стереотип, що мистецтво - це картини Моне, музика Вагнера та скульптури Мікеланджело, то ви сильно помиляєтесь. Мистецтво – це те, що творить людська рука. Цим словом можна охарактеризувати гарно написаний роман, чудово зроблений стілець, гарно забинтовану руку та навіть кришталево вимиту підлогу. Мистецтво – це річ, з якою ми народжуємось, але не завжди розкриваємо у собі. Інше діло шедевр, тому що цей термін вищу степінь мистецтва. Лише тоді витвір мистецтва можна назвати шедевром, коли ви досягнули рівня віртуоза у своєму напрямку. І це правило одне для всіх, і виключень не існує. Та не обов’язково бути Караваджо, щоб малювати чудові портрети, Берніні, щоб виготовляти великі архітектурні витвори, Ньютоном, щоб досягти еволюційних висот у науці. Усе це тому, що мистецтвом є усе, що коли-небудь було, є і буде, і ніхто не в праві критикувати те, що пройшло великий шлях за для того, щоб постати перед глядачем у всій своїй складності, неповторності та красі. Бо лише той сміє критикувати, хто перевершив саму природу. Мистецтво – це увесь наш світ.                                                                                                    Мені відомо, який відсоток людей по всьому світу захоплюється наукою, - приблизно 14%. Така мізерна кількість людей зумовлена тим, що більшість із нас вважає, що наука – це, в першу чергу, складні й одноманітні лабораторії, де сидять нудні індивіди у білих халатах та вкотре вираховують якусь складну і невідому формулу. Це стереотип, який формується у людей ще в школі, де викладачі їм пояснюють, що наука є чимось складним й незрозумілим, а всі наукові відкриття є результатом довгої та наполегливої роботи. Усе, від стилю викладання, до програми освіти спрямовано на те, аби відбити у нас всяке бажання займатись дослідженням нашого світу. І ця проблема існує не лише в нас, а й у більшості країн світу. Але давайте поглянемо на науку з іншої, поетичної сторони. Лише уявіть: усе чим ми користуємось, все, що давно стало для нас буденністю було створене експериментальним науковим шляхом. Спостерігаючи за черговим запуском ракети Falcon 9 мене завжди дивувала уся складність, краса та грація цього процесу, який лише сто років тому здавався для нас чимось нездійсненним. Лише десять років тому ми й уявити не могли, що придумаємо та запустимо у космос багаторазові ракето-носії, що заощадить десятки мільйонів доларів. Та вже сьогодні Ілон Маск заявляє, що до початку наступного року виробництво цих ракет постане на конвеєр. Усе що нам звично, з чим ми зжились й не уявляємо свого життя без цих речей, усе, про що не так давно писали письменники-фантасти сьогодні стало для нас реальністю. Наука пояснює усі дива та незрозумілі випадки, які лише трапляються у природі. Як писав Річард Докінз у своїй книжці «Егоїстичний ген», «Усе: від падання крапель дощу, до сходу сонця на небосхилі було б для нас магією та дивом, як би не наука. Натомість ми знаємо, що схід Сонця є лише наслідком обертання планети навколо своєї осі, а дощ – це пара, конденсована у воду. Та лише наука та її метод ставлення під сумнів усього нового здатні врятувати нас від невігластва та показати усю красу природи у її неповторній самодостатності.»  І це цілковита правда, адже все нове невірне до тих пір, поки не доведене. Це і є основне кредо та фундаментальний принцип науки, адже саме ставлення під сумнів є тим самим «важким», як нам пояснюють у школі шляхом до найвеличніших наукових відкриттів. Лише вчора ми еволюціонували від неандертальця у гомо сапієнса, а вже сьогодні відкриваємо нові планетні системи, які знаходяться за сотні світлових років від нашого дому, та колонізуємо Марс. Це поезія науки, її мистецтво, яке постає перед нами у всій своїй красі. Саме шляхом погляду на науку через призму красоти ми зможемо розгледіти усю її неповторну складність, яка полягає не в важкості її вивчення, а в багатогранній різнобарвності, у якій вона перед нами постає. Лише шляхом показу краси науки, а не її важкості можливо завербувати нових вчених ще зі шкільних парт, бо наука потребує не нудних очкариків, як здається більшості, а винахідливих ентузіастів, які будуть прагнути до вивчення усього нового та його подальшому ставленню під сумнів. Насправді, усі ми є вченими, адже пізнаємо цей світ змалечку експериментальним шляхом, та проблема в тім, що з часом це природнє прагнення до дослідів у нас відбивають, і найчастіше освідомлено.

 

«Якщо ви володієте знанням, дайте іншим запалити від нього свої світильники.» - Лев Толстой.

Я люблю свою країну. Я люблю її села, сходи сонця, поля, квітучі гори у Карпатах і морський бриз Одеси. Вона прекрасна, але далеко не єдина у своєму роді. Такі ж мальовничі села ви зможете відшукати у Італії, квітучі гори у австрійських Альпах, сходи сонця у Японії, а поля та морський бриз у Сполучених Штатах Америки. З усією впевненістю на душі я здатен сказати, що усі ці країни не менш квітучі, не менш сонячні ніж Україна. Та одна з глобальних проблем людства полягає у тому, що більшість людей цього не усвідомлюють. І головним винуватцем тут постає патріотизм. Це, здавалось би непомітне слово, розподіляє країни на кращі і гірші, сегрегує людей на зрадників й патріотів, які з дев’ятиповерхівки ладні стрибнути аби довести вам, що кращої країни ніж та у якій ви народились не існує. Уся ця невігласька ненависть походить від понять держава й країна. Саме через цей несправедливий розподіл на міжнародні групи люди забувають про реальні проблеми планети. Їх не цікавить глобальне потепління чи перенаселення, яке у досить швидкій перспективі зможе стати реальною загрозою. Олімп їхніх життєвих цінностей сягає лише того, як протягнути до наступного нового року, та як змінився курс долара за останній тиждень. Та це не їхня провина, а чия ми поговоримо у наступний раз. Тут я лише бажаю донести ідею того, що прекрасна, квітуча, мальовнича й різнобарвна не твоя країна, але, натомість, планета. Земля – це по-істині безподібне місце, аналогів якому немає ні у межах нашої сонячної системи, ані де-інде у найближчому космосі. Вона є нашим домом, захисником матір’ю, інколи суворою, але завжди доброю й великодушною. Та ми не усвідомлюємо цього. Навпаки, викиди парникових газів у атмосферу щороку лише збільшуються, а рівень прісної води знижується у геометричній прогресії. Ми, люди, найвеличніший здобуток еволюції, який зумів вижити й вирости як інтелектуально, так і духовно, більшості своїй занурюємо власний дім у смітті, ніби знову повертаючись у середньовіччя. Та більшість із нас забуває про це, бо цікавлють нас, нажаль, не проблеми планетарного масштабу, але локального.  Саме тому я так вболіваю за науковий прогрес. Сподіваюсь на те, що наука зуміє відкрити очі навіть тим людям, яким далі своєї країни нічого не цікаво. Можливо, мої сподівання марні, а можливо і ні. Час усе покаже.

Ми, люди, часто задаємо собі питання: хто ми?  для чого ми існуємо ? яка наша роль у всесвіті ? Звісно, це риторичні запити, на які важко, а то і неможливо відповісти. Саме для цього і була створена філософія - наука, яка займається пошуком відповідей на питання світобудови. Та поки філософія, здається, робить неможливе, сучасні науки, такі як астрономія, фізика, біологія щодня творять дива. Відкриття раніше неймовірних масштабів тепер для нас стали буденністю. Лише гляньте, ми винайшли ліки від таких жахливих захворювань, як чума, відкрили такі далекі світи, як галактика Андромеди чи туманність Орла, віднайшли неймовірну по силі енергію у атомних та субатомних частинах в середині адронного колайдера. І усе це після століть невігластва, пригнічень та зневаги до науки як зі сторони суспільства, так і зі сторони церкви. Сьогодні ми живемо у світлу еру науково – технічного прогресу, навіть не усвідомлюючи наскільки ми щасливі. І щастя наше полягає не стільки у наших особистих справах, скільки у нашій унікальності. Лише уявіть: десь, посеред безкрайнього космічного простору, на обочині випадкової галактики зародилось дещо прекрасне. Із елементарних форм свого існування воно перетворилось  у  більш складну, а згодом еволюціонувало у ту форму, яку ми маємо змогу споглядати нині. Це «щось» є життям, і унікальності його немає меж. Вдумайтесь, вірогідність того, що усе складеться належним чином, і ви зможете це читати, я писати, хтось редагувати, а усе існувати рівна одному до мільйона. Це зачаровує, а ще той факт, що усі атоми із яких ми скомпоновані так чи інакше колись були частинами далеких зірок, вибухнувши, можливо, мільярди років тому та передавши нам усю свою сутність і енергію. Усе що ми бачимо, усе чим ми дихаємо, все що їмо – результат надскладного ядерного синтезу, здійсненого ка за коли і завершеного неймовірної потужності вибухом. Ми у буквальному сенсі діти космосу, і через це нам пощастило.