Непримітна ніби дата 14 квітня 2014 року. В цей день для більшості українців народилася абревіатура «АТО». «АТОвці», «АТОшники», «зона АТО» - слова зміст яких докорінно змінив ситуацію всередині країни.

В країні вирували постмайданні пристрасті. Вже був «віджатий» Крим, проте сепаратистські мітинги в містах на Сході,  як в самій Україні так і за її межами вважали лише спробою зірвати президентські вибори. Навіть були спроби закликати еліти сходу спільно зайнятися реформуванням Конституції з метою розширення повноважень регіонів.

Проте реалії виявилися іншими. І вже зараз важко навіть пригадати,  яка ж з подій змінила складний  термін «АТО» на  простий і зрозумілий  - «війна». Атака з «воєнторгівського»  ПЗРК на МІ 24 з Бродів  у травні, чи бій з танками на «Рибхозі» у тих же околицях Слов’янська  у червні … Достеменно  з цим розібратися слід на перспективу, напевно, військовим  історикам.

З того часу змінилося дуже багато. Цінностей і стосунків. І навіть ставлення до  простих здавалося речей  (шоломів, спальників а подекуди і шкарпеток) які набули зовсім іншої ваги. І все на фоні небувалого спалаху патріотизму  у виглядів тисяч бійців добровольців і волонтерських сотень з кожного регіону України. Були перемоги, які піднімали дух усієї країни і військові поразки,  котрі породили «#зраду» і розчарування. А ще - втрати у боях близьких, знайомих чиїхось  знайомих  раптом стали буденним явищем для нас, громадян європейської країни у 21 столітті.

Мінськ 1 і 2, на фоні економічної кризи зробили нас грубшими до проблем на Сході. «АТОшний синдром» - побратим «в’єтнамського»,  став новою часто вживаною дефініцією чи не в  кожному населеного пункті .  І всі ці виклики ми прийняли на себе ми, громадяни України.  Не перелічити причин і проблем цих суспільних змін пов’язаних з АТО з тих  часів …

Саме тому, 14 квітня 2016  є  не тільки днем народження (у важких муках) нового уряду України, а саме другою річницею з початку АТО. Неоголошеної війни, котра зачепила кожного. Перемогу у  якій ми, громадяни України, повинні наближати кожного дня!

Слава Україні!

Посилання: http://zaxid.net/news/showNews.do?dva_roki_z_pochatku_ato_abo_14_kvitnya&objectId=1388875

За майже два роки волонтерської роботи автор блогу брав участь в організації 20 поїздок з гуманітарним вантажем  до українських військових. На передньому краї особисто довелося побувати 19 разів.

 

Про міфи котрі і  досі живуть!

20 поїздок – такий собі ювілей. Луганщину за цей час вивчив дуже ретельно, трохи менше  - Донеччину, хоча власне цієї поїздки довелося побувати у Волновасі. До цього, найдальшою «точкою» (місце куди прямує частина волонтерського вантажу) були Великі Новосілки влітку 2015 року.  Від «бази» (околиці Сєвєродонецька, де розвантажуємо 20-тонну фуру) відстань поважна, яку долається на завантаженому вщерть бусі.

Вперше якось вистачило часу на порівняння стану в обох суміжніх областях – Донецькій і Луганській. Чомусь переконаний, що і за «нулем» ситуація схожа. Вкотре дивуюся, точніше не можу второпати, як ці прості люди змогли свого часу увірувати у тезу «Донбас годує Україну!». Ну не вбачається цього  зі стану сільських поселень і з зовнішнього вигляду Лисичанська, Бахмуту і інших міст, не кажучи про атмосферу яка там панує, навіть на віддалі від «передка» !

 У  селах взагалі єдиним ремонтом з часів зведення більшості будинків  з білої цегли («твердий совок» періоду 70/80 років) лише  де не де є нові пластикові вікна. І все. Хат з відновленим дахом з металочерепиці і звичним утепленим новим фасадом оздобленим тут майже нема.  На Полтавщині, Харківщині є, а тут  - нема. Зате якась така суцільна сірість  і з нею бідність– є.

Проте, віра у міфи далі залишається стійкою, і основна причина цього – державна  інформаційна політика. Чи то пак її відсутність. За два роки війни у глобальному сенсі не змінилося нічого  - теле і радіомовлення російське або  (що гірше) «днрівсько/еленерівське», україномовних газет майже немає… Список можна продовжувати. 

Вкладати у майбутнє !

Чи не єдиний спосіб, яким можна змінити ситуацію це обміни і роботу   з  підростаючими  дітьми. Менше вірю у вплив освіти, хоча саме тут за активних дій Міносвіти можна було б досягнути пристойних результатів. До речі, у сільській місцевості ситуація з проукраїнськими активістами на рівні окремих вчителів абсолютно не є  безнадійною – ентузіасти є чи не при кожній школі, їх тільки необхідно підтримати.  Як засвідчує розмова з представниками 80 – тки, після організованої поїздки до Львова на Різдв’яні свята дітей з батьками з селищної ради, де зараз дислокується один з підрозділів, покращилася не тільки ситуація зі ставленням до українських військових, а й до України загалом. Поїхали були, хоч і з недовірою, як то кажуть кращі з кращих.

Немає кращого способу зламу стереотипів  про вороже налаштованих «бандерівців» як  зміна бодай на короткий час  оточуючих обставин. І головне  -  розширення власних знань про країну у якій живеш через власні враження з перебування у іншому куточку держави, та особисте сприйняття .  Поїздка маленького патріота «Дружбанчика» до Львова, організована нашою волонтерською групою теж доводить ефективність подібних дій. Тому на часі – державна програма освітніх  і культурних обмінів, де діти котрі навчаються на Луганщині та Донечччині, бодай на короткий період,  на час літа чи відповідних канікул мали б відвідувати столицю і Західні області. За умови постійної дії такої програми результат би не забарився і за якісь 3-4 роки. Два з яких  ми до речі вже втратили…

Волонтерська діяльність.

ЗСУ і інші силові підрозділи на передовій  за два роки, безумовно, просунулися вперед у питанні злагодженості і матеріально-речового забезпечення. Багато хто з волонтерів повернувся до звичного, суто цивільного життя.   Тішуся за тих, хто і далі тягнуть цю важку лямку. Бо  кожної поїздки переконуюся – у  волонтерській роботі необхідність залишається. Нехай не стільки в царині матеріально-технічного забезпечення, хоча тут роботи теж багато, а в першу чергу саме в частині підтримки своїх. Своїх, котрі дуже позитивно реагують на просту людську увагу.  На найменшу частинку домашнього переданого з тилу, і на все інше, що зазвичай вкладається у прості слова від серця «дякуємо, що не забуваєте!».

Тому, готуємося  всі разом до наступної  поїздки. Перед Великоднем. Повірте, нас там чекають!