Протягом останніх кількох днів мав цілу серію непростих розмов з багатьма різними людьми. Серед них: господарник Володимир Дідик, політик Ірина Сех, одна поважна пані-лікар, ще кілька осіб яких я дуже поважаю і... трохи менше поважаю. Розмови були про те, що «не так» робить директор Телерадіокомпанії «Броди», депутат Бродівської районної ради Володимир Булишин і Volodymyr Bulyshyn у Facebook. Багато було сказано про те, на що я маю право і на що не маю. І про те, що таке совість…

     І сум огорнув мене…

     Знаєте, а незабутня Надія Савченко таки, напевно, мала рацію: ми – «гниле болото».

Ми всі наскрізь цим болотом просякли – бо прожили у ньому життя і своїм життям - творимо його. Ми всі одні з одними пов’язані спільними родинами, спільними п’янками, спільними обрАзами, спільною відсутністю візії майбутнього… І, як ті мешканці маленького болота, штовхаємось і готові з’їсти один одного за найменшу мушку, яка наблизилась до поверхні нашого болота.

     Болото затягує, вганяє в депресію, не дає думати і працювати на розвиток. По троху звикаєш до своєї «екологічної ніші» і починаєш інколи навіть відчувати комфорт. І все…

Але чи багато з нас хотіли б, щоб і наші діти і внуки продовжували наші традиції і далі жили як ми? Я особисто - ні.

     Так, я, напевно, не набагато кращий (якщо взагалі – кращий) за інших. І навіть не буду намагатися комусь розказувати, що я «білий і пухнастий» - я також з болота. Я також часто, знаючи доволі багато, роблю вигляд, що так має бути.

Але мене потроху дістає, мені цього потроху стає досить.

     Бо ж і рішення, насправді, просте: відкрити шлюзи на вході і на виході та почати розбавляти болото чистою проточною водою. І все незабаром зміниться: і нам вже не буде потреби говорити про «відкати» у бюджетній сфері, стане суттєво менше відвертого хамства серед управлінців, медиків, інших бюджетників…

    І головне, до керма прийдуть люди, які значно менше заражені «болотною бацилою». Ви скажете: «А де вони? Їх нема».

     Є, але вони просто не хочуть мати з нами справу…

 

Текст «Потрібно перезавантажувати» - тут:

http://www.ji-magazine.lviv.ua/2017/Bulyshyn_Potribno_perezavantazhuvaty.htm

Лише рік тому, у січні-лютому 2017-го, одним із мейнстримів моєї Бродівщини (і, напевно, - Львівщини загалом) було відновлення зруйнованого провокаторами пам’ятного знака загиблим у лютому 1944-го мешканцям Гути-Пеняцької. Загиблим за обставин непростих і дуже неприємних, у тому числі - для нас, сьогоднішніх українців…

І ми тоді щиро тішилися, що встигли відновити пам’ятник скоріше, ніж це зробили поляки. Ми прагнули символізму. Символізму складного, багаторівневого, але який, все ж, дуже спрощено, можна було звести до двох слів: «Ніколи знову»…

Але - незвідані шляхи Творця. І сьогодні я часто думаю, а що б було сьогодні, - лише через рік? А ще одну думку постійно жену від себе: а, може, «нитки» провокації тоді, рік тому, тягнулись зовсім не у Москву?

Мені, людині з «бандерівсько-латинницьким» походженням, болить, коли сьогоднішній політичний провід Польщі використовує складні питання історії для мобілізації електорату. Мені, людині, яка навіть у часи своєї радикально-націоналістичної юності помірковано, без надмірної патетики ставилась до «місії Бандери», видаються не зовсім правильними сьогоднішні українські «симетричні» відповіді (моїм потенційним українським критикам: я «проходив» радикальний український націоналізм у його соціал-націоналістичній формі ще у «далекі» 1990-ті, тому - не треба намагатися бути «святішим за Папу Римського»).

І, тим не менше, пишу у першу чергу для поляків, багато з яких вважаю своїми щирими друзями: чи так важливо і правильно завжди вказувати твоїм друзям і близьким на «гріхи юності»? Навіть, якщо гріхи ці пов’язані з тобою і колись дуже нашкодили тобі?

І ще – невже ви не розумієте: елементи «Бандерівської ідеології» хоч-не хоч але стали символами сьогоднішньої воюючої України, яка переконана, що воює «за нашу і вашу свободу». Гімн бандерівської ОУН дивним чином став «Маршем нової Української Армії», у якій воював вже член чи не кожної нашої родини. То ж, хто (чи що) вже може це змінити?

Вам болить? То: ми просимо прощення!

Я прошу прощення, в першу чергу, - у своїх родичів – нащадків латинників за своїх родичів – бандерівців. За 17 січня 1944-го, коли у моїй Суховолі на Бродівщині було проведено антипольську акцію. І за 28 лютого того ж року, за Гуту Пеняцьку. І за Підкамінь, Паликорови. І за «Волинь-1943». Щиро…

І прощаємо!

Я прощаю, у першу чергу, нащадкам того польського офіцера, який у травні 1919-го хотів розстріляти мого прадіда лише за те, що його хата з чотирма дітьми опинилась на лінії фронту. (Маю всі підстави підозрювати, що коли б не цей випадок, прадідова дружина-латинничка, моя прабабуся, не допустила б українського виховання усіх восьми їхніх дітей, і дві їхні доньки не були б зв’язковими «бандерівського» підпілля, а син не загинув би зі зброєю в руках як партизан 1946-го)…

Я зовсім не берусь заперечувати злочини. Навпаки, - стверджую, - вони були. Але сьогодні виглядає так: беремо старі злочини (75- і більше років давності), актуалізуємо їх, перетворюємо у ненависть, провокуємо таку ж «симетричну» ненависть по другий бік кордону і... Отримуємо перемогу на виборах, чинячи відвертий злочин тим, що отруюємо голови молодих...

Нас мусить об’єднувати (і таки об’єднає/ує) майбутнє. Наші діти і внуки не вибачать нам те, що ми не змогли пробачити одні одним справжні чи уявні гріхи наших справжніх чи уявних предків. Мені особисто не вибачать мої сини, які не лише по моїй, але й по материнських лініях, пов’язані з польськістю.

Але я і мої сини мусимо рахуватися і з серцем мого покійного брата (такого ж як і я нащадка латинників), для якого червоне і чорне було символом не бандерівської, а Його Боротьби на Майдані 20 лютого 2014-го і  часів, коли на його еМТееЛБешці розвівався прапор таких кольорів у «секторі А» -  ще таких близьких, але вже легендарних літа 2014 – весни 2015-го…

Незвідані шляхи Господа. І у нього, я впевнений, свої плани і на бандерівців, і на PiS, і … на мого прадіда, і на мого брата, і на моїх синів.

 


Володимир Булишин,
м. Броди

Відгук на: Жданович О. Зі Скандинавії у Причорноморя. Військове мистецтво готів на території України. – Київ: Темпора, 2017. – 96 с. – (Militaria Ucrainica).

 

 

У 2008 р. київське видавництво «Темпора» започаткувало видання науково-популярної військово-історичної серії «Militaria Ucrainica». За майже десять років у серії уже вийшло понад два десятки гарно оформлених книг Це, разом з рядом інших видавничих та інтернетівських проектів, суттєво просунуло справу популяризації знань про військову історію України. У 2017 році серія поповнилась ще кількома виданнями, зокрема, - книжкою про військове мистецтво готів.

Коли наш сучасник чує слово «гот», то, скоріше за все, згадує оригінальну молодіжну субкультуру, споріднену з рухом панків. Ще хтось згадає спрямовані у небо шпилі готичних соборів, вишукані заломи літер готичного шрифту і «темний» романтизм творів Едгара Алана По та інших представників готичної літератури. Але, напевно, далеко не кожному сьогодні відомо, що усі ці явища західної культури мають дуже мало спільного із готами – народом воїнів, внесок якого в скарбницю європейської і світової культури був унікальним. Коли у 1683 р. командувач переможної об’єднаної армії, король Речі Посполитої Ян ІІІ Собєський врятував Відень від турків, його прославляли як «готського Марса». На готський культурний спадок претендували шведські королі, австрійські цісарі та німецькі нацисти. Ще у наш час на стінах будинків на Канарських островах пишуть «Fuera godos!» («Геть, готи!»), маючи на увазі іспанців...

Але, соціум готів встиг залишити глибокі сліди і у нашій історії: «споконвічно слов’янські» слова «дружина», «кіт», «буква», «виноград», «скло», «князь», «меч» і навіть «хліб» походять з готської мови [3; 8]. Цей надзвичайно цікавий народ, за переконанням більшості (хоча, далеко не всіх [див. напр.: 6]) істориків-спеціалістів був домінуючим на території сучасної України у ІІІ-ІV ст. після Різдва Христового і залишив після себе пам’ятки вельбарської та черняхівської археологічної культур [5; 9].

Автор книги «Зі Скандинавії у Причорномор’я. Військове мистецтво готів на території України» Олеся Жданович - кандидат історичних наук, спеціаліст з історії пізньоантичної та ранньосередньовічної доби, Візантійської імперії та її «варварської» периферії, на час виходу книги - докторант Київського національного університету імені Тараса Шевченка [1; 2].

Не володіючи ґрунтовними, знаннями не беруся критикувати текст О.Жданович. Тим більше, що видання – науково-популярне. Але, тим не менше, мені видається, що книжка суттєво втрачає на тому, що не оснащена посиланнями, або, хоча б, списком рекомендованої літератури. Це дивно, з огляду на те, що видавництво вже доволі давно має позитивний досвід гармонійного вписування таких посилань у науково-популярний формат [4].

Суттєво «витягує» книжку наявність значної кількості графічних реконструкцій (у тому числі – виконаних у кольорі) добре відомого в Україні та за її межами спеціаліста з графічної та матеріальної реконструкції військового костюма від античності до ХХ ст., автора багатьох статей та книжок на цю тематику Сергія Шаменкова [7]. Тому, задекларована на 2-й та 95-й сторінках його роль у виданні – «підбір ілюстрацій», видається не зовсім обґрунтованою. Відверто кажучи, без цих малюнків я особисто книжку просто не купив би. Не зрозуміло також, чому до малюнків-реконструкцій С.Шаменкова (переконаний – науково-вивірених) фактично не додано тестових легенд. Адже, такий досвід є загальноприйнятим у подібних виданнях і раніше практикувався «Темпорою» у проектах серії «Militaria Ucrainica».

Та, як кажуть, досконалості немає меж…

«Зі Скандинавії у Причорномор’я…», разом із книгами «Воїни Степів. Гуни на території України» тої ж Олесі Жданович (2017), «Перунові діти. Військова справа слов’ян на початку Середньовіччя» Євгена Синиці (2012) та «Відгомін карниксів: Військові традиції давніх кельтів на землях України, IV–I ст. до н.е.» Геннадія Казакевича (2008), вкладаються як пазли у «картину» мілітарної історії України Давнини та Раннього Середньовіччя від видавництва «Темпора» [11]. Але пробілів у цій картині, а, отже, - тем для нових видань, ще, ой, як багато: сармати з аланами, гети з даками, бастарни, венеди, вандали, гепіди, болгари, авари, хозари, мадяри, печеніги, руси і, звичайно ж, греки, римляни та візантійці… А потенційні автори майбутніх книг з цих тематик в Україні, здається, доволі добре підготовлені.

 

1. Жданович Олеся Петрівна. [Електронний ресурс] // Ukrainian Association for Byzantine Studies - Режим доступу: http://www.uabs.org.ua/uk/members/жданович-олеся-петрівна. – Назва з екрана. – Дата перегляду: 14.12.2017.

2. Жданович Олеся Петрівна. [Електронний ресурс] // Інститут історії України Національної академії наук України - Режим доступу: https://uk.wikipedia.org/…/Запозичені_слова_в_українській_м…. -Назва з екрана. – Дата перегляду: 14.12.2017.

3. Запозичені слова в українській мові. Матеріал з Вікіпедії - вільної енциклопедії [Електронний ресурс] // Вікіпедія – Режим доступу: https://uk.wikipedia.org/…/Запозичені_слова_в_українській_м…. - – Назва з екрана. – Дата перегляду: 14.12.2017.

4. Казакевич Г. Відгомін карниксів: Військові традиції давніх кельтів на землях України, IV–I ст. до н.е. – К.: Темпора, 2008. – 112 с. – (Militaria Ucrainica).

5. Магомедов Б.В. Вельбарська культура [Електронний ресурс] // Енциклопедія історії України: Т. 1: А-В / Редкол.: В. А. Смолій (голова) та ін. НАН України. Інститут історії України. - Київ: В-во «Наукова думка", 2003. - 688 с.: іл. – Режим доступу: http://www.history.org.ua/?termin=Velbarska_k-ra. - Назва з екрана. – Дата перегляду: 14.12.2017.

6. Онищук Я.І. До проблеми етнокультурної приналежності пам’яток пізньоримського часу Волино-Подільського пограниччя // OIUM - № 4. Черняхівська культура: до 120-річчя від дня народження В.П. Петрова / ІА НАН України, Ін-т істор. освіти НПУ ім. М.П. Драгоманова. - Київ, 2014. - С. 156-164.

7. Серж Шаменков [Електронний ресурс] // Facebook. – Режим доступу: https://www.facebook.com/profile.php?id=100001369671575. - Назва з екрана. – Дата перегляду : 14.12.2017.

8. Синиця Є. «Країна Оюм»: готські племена зробили помітний внесок у культуру давньої України [Електронний ресурс] // Тиждень.ua. – Режим доступу: http://tyzhden.ua/History/44371. - Назва з екрана. – Дата публікації: 17.03.2012. – Дата перегляду: 14.12.2017.

9. Синиця Є.В. Черняхівська культура [Електронний ресурс] // Енциклопедія історії України: Т. 10: Т-Я / Редкол.: В. А. Смолій (голова) та ін. НАН України. Інститут історії України. - К.: В-во «Наукова думка», 2013. – 688 с.: Режим доступу: http://www.history.org.ua/?termin=Cherniakhivska_k_ra. - Назва з екрана. – Дата перегляду: 14.12.2017.

11. Темпора [Електронний ресурс] - Режим доступу: http://tempora.com.ua. - Назва з екрана. – Дата перегляду: 14.12.2017.

 

Володимир Булишин,
керівник Творчої лабораторії «На межі…»,
місто Броди

 

Також матеріал розміщено тут: http://www.ucrainarma.org/oglyad-tematichnoї-literaturi/knyha-pro-vijskove-mystectvo-gotiv.html

 

 

 

2017 був роком 100-річчя початку Української Революції. Маю на увазі ту революцію 1917-21 років. Хоча, цікаво і символічно, що на останніх 30 років цього «постреволюційного» сторіччя випало аж кілька нових Українських Революцій. І останню з них, ми ще, здається, до кінця не пережили…

Віддавна цікавлячись воєнною історією, прийшов до висновку, що події цього кривавого століття, дивлячись з перспективи, для розвитку українського соціуму і його аспектів, пов’язаних з військо вістю, виглядають доволі логічними…

Стихійна революція 1917-го у Наддніпрянській Україні, Центральна Рада з боєм під Крутами, Гетьманат, Директорія з отаманщиною та війною з червоною і білою Росією, Листопадове Повстання у Львові і Українсько-Польська війна, Зимові Походи, Холодний Яр, Українська Військова Організація, ОУН, Голодомор, кривава Друга світова з мільйонами вбитих українців і Українська Повстанська Армія, як у багатьох відношеннях зразковий приклад організованого збройного опору. І поразки, поразки, поразки. (Але хіба не так само було у тих же ж поляків між 1795 і 1918 чи, може, 1945, чи й 1989 роками?).

І після двох поколінь без війни – Революційна Зима і 2014-й. Бої на Грушевського і штурм Майдану, палаючий беркутівський БеТееР та Інститутська... «Зелені чоловічки» та мобілізація, Відродження Збройних Сил та Національної Гвардії, добровольчі та волонтерські рухи… Усвідомлення (ще, напевно, недостатнє) того, що це - не проста війна, що це - не просто збройна боротьба за звільнення частини Української території від проросійських сепаратистів, це - частина світової гібридної війни за душі вже не мільйонів, а мільярдів. Що є шанс і треба перемагати…

На малюнку: підполковник Чорних запорожців Федір Божко зриває російський прапор з балкона в Києві 1919 р. Худ. Богдан Піргач. (Деталі, наприклад, тут: http://ru.warriors.wikia.com/wiki/Фёдор_Божко).

 

І у цій постмодерній війні, крім ліній і територій, прокреслених у Мінську, - у кожного свій фронт і тил - у голові кожного.

Так от, мені видається, що, насправді, весь цей, з першого погляду, - український столітній хаос (1917-2017) мав певну логіку. Все йде по висхідній: більшість тих, хто творить і воює, загалом, у підсумку, не робить вже стільки «стратегічних» помилок, як його попередники.

Що б там хто не казав про методи, але мені видається величезною заслугою творців УПА те, що вже у зародку було знищено «отаманщину», як основне зло попередніх етапів національно-визвольної боротьби. І неоднозначний у багатьох відношеннях міліарний рух, попри цілковиту поразку, таки перетворився на символ національного спротиву і вже як символ – відіграв дуже важливу роль у трансформації свідомості українців останніх десятиліть (і особливо – після 2013-го).

Що б там хто не казав про «зраду» і корупцію, але політичному та військовому керівництву країни таки вдалося, скориставшись значною «пасіонарністю» мас, відродити Збройні Сили та інші військові формування. А використання добровольчих підрозділів на початковому етапі війни з наступним їх приведенням до менш-більш «регулярного» вигляду, я б взагалі назвав зразковим з точки зору поборювання «отаманщини». (Нехай не ображаються комбатанти добровольчих підрозділів, але про потенціали цієї «отаманщини», вони знають краще від мене).

І ще про політичне та військове керівництво країни: так, їх не порівняєш з Ататюрком, Маннергеймом та Пілсудським. Але порівняйте Турчинових-Авакових-Порошенків з Грушевськими-Скоропадськими-Петлюрами. Так, у «сьогоднішніх» все далеке від ідеалу, але подивіться на карту - де проходить фронт? І ще згадайте, що попри політичну «різношерстість», наші військові підрозділи між собою таки не воювали…

Володимир Булишин

На малюнку: "Соняхи" (худ. Радо Явор, Словаччина).

Командир танку Артем Абрамович пішов на таран російського Т-72. Це рішення коштувало йому життя, але допомогло врятувати АТОвців, які відступали. Артемові присвоєно звання Героя України посмертно. Деталі, наприклад, тут: http://tyzhden.ua/Society/138318