Після одного із наших локальних Бродівських міні-скандалів, я дав собі слово не редагувати і публікувати усі тексти, які подаються до авторських блогів сайту «На межі…». Не стали винятками і тексти старшокласника однієї із шкіл міста Броди Любомира Лесоніна. Як редактор сайту, я просто зацікавлений щоб на моєму інтернет-ресурсі з’являлись авторські матеріали. І, зізнаюсь, давав вказівку публікувати тексти, навіть не читаючи їх. Так було і з текстами Любомира (до речі, - внука відомого діяча українського національно-демократичного руху Бродівщини кінця 1980-х – початку 1990-х років Михайла Ханакова) «Чому патріотизм небезпечний?» (опубліковано 30 серпня 2017, «Патріотизм: теорія його виникнення й об’єктивний аналіз» (18.09.2017), «Націоналістичний шовінізм» (08.12.2017). Потім я побачив у стрічці новин сайту назву останнього за часом публікації матеріалу, вона мене заінтригувала і я прочитав цей матеріал і ще кілька…

Одразу ж зазначу: як редактор «На межі…» та директор Телерадіокомпанії «Броди» я не змінюю свого рішення щодо публікації матеріалів Любомира Лесоніна, бо щиро переконаний, що плюралізм думок може бути запорукою поступу. Але, як мисляча людина, з читацьким досвідом понад 35 років, мушу висловити кілька «розхристаних» зауважень.

Мені, справді імпонує, що представники молоді, які живуть у нашій «провінції» (де середній рівень дискусій не виходить за межі «мер корупціонер – сама примітивна свободівка»), намагаються мислити про надважливі фактори суспільного буття і оформляти свої думки у тексти. Але, нажаль, змушений стверджувати, що висновки, до яких приходить Любомир є трохи поверховими і однобокими. І ось чому…

Приналежність до колективу є однією з основних характеристик нашого біологічного виду. А рід, плем’я, етнос (попри значну різноманітність їх форм у просторі і часі), як виглядає, існували від самого початку людського виду. То, чи можна так просто трансформувати (чи то, навіть, побороти) людську природу?

Я не впевнений, що «правда полягає в тому, що […] будь-який прояв націоналізму, як пошуку самобутності індивіда веде до регресу особистості». Націоналізм як спосіб думання та як ідеологія (разом консерватизмом, лібералізм, соціалізм, комунізмом, космополітизмом та іншими видами і проявами -ізмів) є важливою складовою людського поступу Епохи Модерну (щоправда, - не завжди поступу вперед). А з тим, що здобуття (у першу чергу - завдяки національному світобаченню, бо «винайшли» національні літературні мови) більшістю населення планети навичок читати і писати, було лише «регресом особистості», можна ду-у-же посперечатися…

«Старайся показати себе людиною, а не українцем» - це, напевно, легко може дозволити собі написати начитаний юнак, який народився вже у ХХІ столітті і може дозволити собі називатись космополітом. Але як же ж бути тим, хто майже все свідоме життя прожив у просторі, де основою основ були саме національність і націоналізм. Я, наприклад, виріс у середовищі, де спогади про боротьбу за Українську Державу, загибель зі зброєю в руках і депортацію родини були важливою складовою історії сім’ї. На певному проміжку життя (з 1993 до 1997 р.) я навіть належав до однієї з радикально-націоналістичних партій (потім, щоправда, на щастя, переріс це). Мій тепер мертвий брат під українськими прапорами (синьо-жовтим – національним, і червоно-чорним – національно-революційним, а, поряд з ними, дивним чином, - і під синьо-зоряними прапорами ліберально-космополітичної об’єднаної Європи) бився «20 лютого на Майдані проти снайперів, «Беркуту» та поліцаїв» (алюзія до пісні «Кому вниз» та Арсенія Білодуба «Повстанець») і з липня 2014 до травня 2015 року зупиняв путінську «лавину» на Луганському напрямку. Зрештою, мої сини, один з яких трішки старший від Любомира, - українці. Як я маю так просто відмовитись від усього цього, Любомире?

Я свідомий того, що ми живемо у Постмодерну Епоху шаленого розвитку технологій. І цей розвиток вносять серйозні корективи у спосіб думання сучасної людини, постають нові значення і розуміння, нові речі та сутності. І у такий час я не можу засуджувати молодого хлопця міської культури з набагато кращою підготовкою, ніж могла бути у будь-кого з моїх ровесників 25-30 років тому, хлопця для якого язичницько-християнсько-рустикально-модернові обряди Купальської ночі видаються примітивізмом, «який, по своїй суті, нічим не відрізняється від традицій народів Центральної Африки». Але для мене це – милі серцю традиції, які разом з борщем та піснями вигідно вирізняють нас з-поміж інших і не приносять ні нам, ні цим «іншим» жодної шкоди.

Знову ж таки, я можу зрозуміти молоду людину, яка роздумує про те, що служити у війську, коли при владі просякла корупцією «зрада», - не дуже розумно. «Уникнути позиції «ура-патріота» й почати думати своєю головою, а не телевізором» - ось кредо хлопця. Але я ніяк не можу повірити, що погляди Любомира (навіть, знаючи про його російських предків) не зміняться, коли російські танки штурмуватимуть Харків, а літаки завдаватимуть ракетно-бомбових ударів по Червоних Казармах у Бродах. І не через те, що у хлопця не буде вибору, а тому, що дія породжує трансформацію свідомості і протидію. І як же ж тоді будуть співвідноситись «зрада-корупція», розум і (ура-)патріотизм, пане Лесонін?

«Націоналізм немає ніякої суті як напрям розвитку» - пише Любомир. Не берусь категорично стверджу ні «за», ні «проти». Точно знаю, що ще за 30-40 років, які відведені моєму поколінню природою, людську цивілізацію загалом і кожну людську істоту зокрема, чекають надзвичайні трансформації. Але й сьогодні, у постмодерному 2-му десятиріччі ХХІ ст., у світі й далі виникають нові національні рухи і держави, а у нашому українському «племені» з’являються, раніше нереальні для людської уяви, «роди» «жидо-бандерівців» і «проамериканських фашистів», представники яких вдома і на фронті здебільшого розмовляють російською мовою, що саме по собі є нонсенсом з точки зору здорового глузду. У 2014-му від свого давнього знайомого львів’янина чув про історію про те, як його російськомовна сусідка з еНКаВеДешно-КаГеБешної родини скаржилась на свого внука -футбольного фаната, який у пориві емоцій бігав за нею з сокирою і кричав: «За Бандеру уб’ю!». Такі ось постмодернові страсті. Тому, думаю, що висновки мого юного земляка, скоріше за все, - таки трохи поверхові і однобокі.

То ж, чи справді, «єдиний вихід - […] знищити паразита, що засів у […] мозку»?

Ото ж, пиши, Любомире, пиши…

Володимир Булишин,
керівник інтернет-проекту «На межі…»,
директор Телерадіокомпанії «Броди»

 

 

 

Коли приймаєш рішення прочитати текст з назвою «Балада про Броди» (https://andronum.com/prod…/mazur-viktoriya-balada-pro-brodi/), напевно сподіваєшся прочитати щось нове і оригінальне про місто, яке увіковічнив у своїх творах Йозеф Рот. І отримати задоволення від читання. І подумати: «А яка користь з цього може бути громаді міста з такою назвою?»…

Авторка твору – молода бродівчанка Вікторія Мазур, спробувала себе у жанрі, я б сказав, жіночої авантюрної наукової фантастики з елементами альтернативної історії. Бродівчанка Емілія Крижанівська перед Першою світовою війною винаходить спосіб переносити у свій час людей з майбутнього. Свій винахід вона називає «теорією Бродів», маючи на увазі брід як засіб комунікації, перехід. Завдяки «теорії Бродів» Мирослава Титаренко з провінційного містечка Броди 2017 року потрапляє у Броди 1913-го. Далі: кохання, авантюри, викрадення, повернення і возз’єднання закоханих…
Загалом (нехай авторка пробачить за надмірну відвертість), але твір поки що, можливо, не з тих, які одразу хочеться перечитувати ще і ще. Та тут можуть датися взнаки абсолютно суб’єктивні моменти, у тому числі гендерні і вікові: писала ще дуже молода жінка, а відгук пише чоловік на п’ятому десятиріччі життя. Та й критикувати завжди легше ніж написати. Все ж, думаю, що авторці, яка справді цікавиться історією свого міста, ще варто (як, зрештою і всім нам) більше «вникнути» у Броди до початку великих катаклізмів ХХ, Броди часів, коли тут жив Йозеф Рот. Не зрозумілим для мене, до прикладу, залишилось те, чому у 1913 році в українців-бродівчан «східняцькі» прізвища, що таке українське підпілля, чи справді такими напруженими на той момент були українсько-польські стосунки (чи, може, то данина дню сьогоднішньому?). А ще, - де євреї у місті, у якому вони складали абсолютну (!!!) більшість населення?
Але, найголовніше, чого не побачив у «Баладі про Броди»: чому небродівчанину, прочитавши книжку, варто все кинути і якнайшвидше їхати подивитись на місто, де відбуваються події твору.
Тепер про позитивне (і головне): Вікторія пробує. І іншого шляху немає. Лише практика може «відточити перо», лише опубліковані твори можуть здобути читачів. Кажуть, що, можливо, років за п’ятнадцять-двадцять нас майже у всьому заступлять роботи. У виробництві, у сфері послуг, навіть в управлінні. І для людини залишиться лише творчість і креативність. То ж, шановні молоді (і не тільки), креативте, творіть, пишіть, публікуйте!
А щодо промоції Бродів і Бродівщини, - вже як депутат, закликаю районну раду і райдержадміністрацію, міську раду подумати про реальну підтримку творчості таких, як Вікторія Мазур. Адже це не інфраструктура, і тут поки що не потрібні багатомільйонні капіталовкладення. Сьогодні позитивом буде програма на якихось 50 тисяч гривень у рік. Ще не пізно розробити такий документ і закласти відповідні кошти у бюджетах 2018 року.

Володимир Булишин, 
директор Телерадіокомпанії «Броди»,
депутат Бродівської районної ради

 

 

 

Не спиться – є час почитати, подумати, і, навіть, написати…

Українсько-польські стосунки сьогодні могли б бути кращими. Це так, м’яко кажучи… І цілком зрозумілою є тут роль політиків і медіа. А також – роль путінської Росії. 
Маю причетність до польської культури: мамин батько, мій дід, за народженням був латинником, хтось з його родичів, навіть, здається, воював за Польщу в українсько-польській війні 1918-19 рр. (знаю про це з розповідей, ще не перевіряв документально). І я, будучи українським патріотом (а на деяких етапах життя – навіть націоналістом-радикалом), завжди гордився тою причетністю до польськості…
Я чув про «акцію» січня 1944 р. у моєму селі, Суховолі біля Бродів, і з уст діда-латиннка (значна частина його родини тепер живе на Заході Польщі), і з уст батькової матері, моєї бабусі, - українки, у котрої сестра була керівником місцевої ланки жіночої сітки українського підпілля, а брат «до кінця опирався червоній лавині» і загинув від рук радянських МҐБістів у грудні 1946 р. тримаючи у руках зброю. (Мати цих людей, моя прабабуся, до речі, також була латинничкою). 
Безумовно, «акція», як всі подібні події на Волині і у Галичині 1943-44 рр. – це, у першу чергу, людська трагедія. І, як кажуть, нема на то ради. Нехай на могилах усіх убієнних постануть хрести. А їхні душі нехай перебувають у Царстві Небесному. І поляки, і українці. Адже там, у тому іншому бутті, напевно, основна причина їхньої смерті тоді, у середині страшного земного ХХ ст., – національність, вже бачиться у дещо іншому контексті…
А тут, наприкінці другого десятиліття ХХІ століття життя земного, - у мене багато друзів серед поляків, я і далі захоплююсь Польщею і польськістю. Навіть - з PiSом. Але, Святослав Шеремета колись був дружбою у мене на весіллі. Мої діти – українці. А такий же ж нащадок латинників, тепер покійний мій брат у 2014-15 роках, зупиняючи «лавину» на Сході у складі Збройних Сил України зі зброєю в руках, «молився» не лише на синьо-жовтий, але й на червоно-чорний прапор. Не так тому, що це прапор тих, хто бився під ним у 1930-50-х, а тому, що це прапор тих, кого він, мій брат, під чорним димом шин виносив, залитих червоною кров’ю з Інститутської 20 лютого 2014-го. І, як кажуть, нема на то ради…
То, що ж з цим усім робити? Все це - не просто. Але основне у комунікації – почути і бути почутим. А далі - переосмислити, перепросити один одного за наші-не наші гріхи і творити світ разом. Адже наші сварки посилюють наших спільних ворогів.
Потрібно перезавантажувати…


P.S.: Події Суховільської «акції» січня 1944 р. дуже добре описав у одному із своїх нарисів з історії Суховолі, сьогодні, нажаль, покійний Василь Романич (1949-2014). Василь Михайлович також виріс у «змішаній» родині, тому його погляд не був затьмарений однобокістю. Планую найближчим часом опублікувати цей нарис разом з тими, хто має причетність до творчої спадщини пана Василя (його сини Михайло і Роман та науковий співробітник Бродівського історико-краєзнавчого музею Андрій Корчак).

 

 

Також цей текст опубліковано на сайті журналу "Ї" http://ji-magazine.lviv.ua/2017/Bulyshyn_Potribno_perezavantazhuvaty.htm

 

 

 

 

На світанку, коли всі мої сплять, а я – ні, маю трішки часу щоб почитати чи, навіть, написати. На моєму ноуті «відлежуються», чекаючи завершення, багато текстів. Але, очевидно, що зранку Дня Гідності та Свободи – якраз час написати саме цей короткий текст.

Отже…

До дати 21 листопада - можна мати претензії. Але сам символізм Дня - «глибокий» і правильний. Як на мене, хтось дуже вдало придумав назву дню, який у календарі умовно співпадає із днями початку двох дуже близьких у часі, але дуже різних Українських Революцій.

Здається, ще не перемігши, ми назвали свою Зиму Боротьби за Свободу 2013-2014 років – Революцією Гідності. Свобода і Гідність – це виражена у двох словах суть ідеї для спільноти, яка спромоглась на Повстання заради цінностей Європи, цінностей Західного Світу. І це – основне…

Від Помаранчевої Революції до Революції Гідності ми пройшли дуже непростий шлях і, здається, зрозуміли: наші вожді – дріб’язкові і нікчемні «середнячки», довіра до яких у добу Facebookу виглядає наївним пережитком минулих епох. Тепер мають значення лише Свобода, Гідність та здатність на Чин «простої» людини…

І, як на мене, зовсім не важливо, що, піднімаючи прапор Європи, ми виявились немов її байстрюками. Цей прапор у наших руках, насправді, є відображенням основоположних ідей, які «створили» сучасну Європу і весь сучасний Західний світ. Хай той світ і сам «на роздоріжжі», хай по його слабких місцях боляче б’ють вороги (до речі, частина цих ворогів, як нарешті виявилося, - і наші вороги), я вірю: він, Західний світ, який і далі залишається основою основ сучасної Земної Цивілізації, успішно впорається з викликами сучасності, як, зрештою, робив це багато разів.

А байстрюки, як відомо з «Гри престолів» та інших казок, часто стають королями…