Цікаво, що лежить в основі теїзму ? А деїзму ? А креаціонізму ? Цікаво, а що лежить в основі фундаменталізму ? Напевно таки догматизм. А що ж лежить в основі атеїзму ? Гордість ? Ні – здоровий глузд. Чи варто говорити, наскільки викривлене уявлення віруючих людей про атеїстів ? Жоден з віруючих і не підозрює, що майже кожен атеїст вважає себе не стільки атеїстом, скільки скептично налаштованим агностиком. Розглядаючи всесвіт неепірично, судячи про речі лише з їхнього зовнішнього виду і не розбираючись у суті цих речей ми приводимо одне одного у прірву невігластва. Це своєрідна теорія «несприйняття» очевидних фактів, яка виводиться із спостережень за духовними скитаннями багатьох екзальтованих догматиків, що стараються якимось чином спростувати теорію еволюції. Гордість призводить до самовпевненості, самовпевненість – до відстоювання власних позицій у супротив очевидності. І про це можливо говорити вічно.

                Однією із найрозповсюдженіших логічних помилок віруючих є твердження, нібито атеїсти вважають людський інтелект вершинним розумом у всесвіті. Підлаштовуючи науковий метод таким чином, щоб викривити суть пізнання речей, вони намагаються виставити вчених своєрідними науковими догматиками, що, пізнавши один факт, вважають, що пізнали усе. Міф. Насправді ж ви не зустрінете жодного вченого, який би стверджував свою першість в інтелектуальному розвитку навіть серед своїх колег. Вчені надто емпіричні, щоб виводити себе на перше місце у всесвіті, адже їм невідомо про існування інших форм життя. Ми дізнаємось про факти за допомогою нашого мозку на сьогоднішньому етапі розвитку. Інша справа виходить, якщо розглядати людський розум у локальних рамках нашої планети. Тут ми приходимо до очевидності. В результаті еволюції видів, зокрема еволюції людської свідомості, що відбулася завдяки регулярним змінним факторам навколишнього середовища, ми отримали базис розвитку нашого мозку. Нейропластичність дозволяла і дозволяє нам переходити на нові стадії еволюції. Таким чином ми можемо стверджувати своє інтелектуальне верховенство на планеті Земля. Щодо всесвіту, то можливість існування більш розвинених форм життя ніким не заперечується, а, навпаки, виводиться, щоправда гіпотетично. Навіть ворог усіх віруючих, «інтелігентний атеїст» Річард Докінз не виключає, що, можливо, інопланетні види уже давно за нами спостерігають, але не вирішуються іти на контакт, адже ми для них – мурахи. Та все ж людський мозок не ідеальний, що доведено науково, усе решта – домисли.

                Атеїстам непотрібно доводити відсутність чого-небудь. Якщо ви сперечаєтесь із безбожником, то доведіть присутність у всесвіті (чи поза всесвітом) існування, наприклад, бога. На кожен аргумент у користь існування бога вчений-атеїст знайде по десять контраргументів у користь існування законів, що виконують ту чи іншу роботу без божественного втручання. «Але ж існував початок… існує причина усіх наслідків». Безперечно, існує. Але другою розповсюдженою помилкою людського світосприйняття є схильність до надприродних пояснень природного. До тих пір, поки Дарвін у 1859-му році не видав «Походження видів» ми гадали, що існуючі форми життя були сталими завжди, не розуміючи факт існування біологічної схильності до змін усього живого. Відтоді, як Ньютон пояснив явище веселки, ми перестали вірити у її символічно-біблійне виникнення. Поступово, усе більше і більше дізнаючись про світ, ми заповнювали прогалини природніми матеріальними поясненнями. І те ж саме очікує на масу інших прогалин, які віруючі люди заповнюють богом, допускаючись таким чином ще однієї логічної помилки.

                Віра в існування бога – парадокс, що криється у нашій природі. Однак віра у його відсутність – це щось нове. Згадуючи Бертрана Рассела, чи можемо ми вірити в існування порцелянового чайника, що обертається на орбіті Юпітера ? А в його відсутність ? А якщо існує книга, що уже як 2000 років доводить нам його існування ? Він надто малий, аби побачити його у телескоп, і водночас ми не можемо стверджувати, що його не існує. Ні, це не віра у його відсутність – це знання того, що існування такого чайника є досить маловірогідним. Звісно, ми можемо придумати пояснення, що у нас немає якого-небудь органу, аби його помітити, чи наше світосприйняття є надто суб’єктивним, аби довести його відсутність. Та чи можливо довести його присутність ? Навряд. Чи можливо сказати, що чайник є першопричиною усього у всесвіті ? Можливо, однак це буде суперечити науковим фактам і здоровому глузді. То яка причина віри у нього ? Трактат 2000 літньої давності, сповнений протиріч, дурниць і, тим не менш, мудрої філософії, що варто застосувати повсякденному житті, відкинувши усю нісенітницю, яка з нею пов’язана.

                Діапазон сприйняття факів і справді обмежений. Людський організм недосконалий. Ми такі, якими є, і цього неможливо заперечити. «Тоді як ми можемо стверджувати відсутність бога ?» - запитає віруючий. Ми цього і не стверджуємо – ми лише виводимо висновки, виходячи із політики вірогідностей. Питання до віруючих: навіщо стверджувати існування бога ? Людей не влаштовує незнання, адже усе в природі має чітку завершеність. Незнання – незавершеність. Та чи не легше сказати собі, що ми просто цього не знаємо ? Звісно, можна придумати пояснення на зразок: «Бог знаходиться поза нашою природою. Він – трансцендентний». Та хіба це доказ ? Чи бог не потребує доказів ? Тоді який у цьому сенс ? Ми повіримо в існування всевишнього тоді, коли знайдемо беззаперечні факти його присутності, що не піддавались би поясненню жодним матеріальним законом.  А до тих пір ми будемо жити, насолоджуючись буттям і відкинувши писання старовинних книг, створених людьми, чиї знання про всесвіт були набагато меншими, ніж знання сучасної середньостатистичної людини.

                Фатальна помилка віруючого – це ствердження існування надприродного, спираючись на особистісні відчуття. Тут уже йде логічне протиріччя. Віруючі звинувачують науку у локалізмі поглядів на існуючі речі, говорячи, що усе що ми можемо сприйняти – це результат роботи нашої нервової системи і обмежених можливостей нашого організму. При цьому вони стверджують, що відчувають бога, і відчувають не нервовим імпульсом чи миттєвим викидом гормонів, а… душею. Такі люди не здатні розглянути власне почуття з точки зору психології – ні, усе це провидіння господнє. Виникає питання: чому ж одні відчувають присутність божу, а інші – ні ? Чому багаторічні спеціалісти у різних сферах науки, дізнаючись усе більше фактів про навколишній світ, не сміють спиратись на власні локальні почуття, нехай як би вони не заперечували їхнім віруванням ? Наш організм – дивна річ. Процеси, що у ньому виникають, можуть змусити повірити у існування субматеріального. Та це буде лише ілюзією, породженою матеріальними факторами.

                Велика кількість особливостей людської психології дає підставу креаціоністам доводити втручання божої руки у наш організм. Серед таких – альтруїзм. Чому, озираючись на егоїстичну еволюцію видів, ми відчуваємо співчуття до ближнього ? Справа, знову ж таки, закладається у нашому минулому. У часи, коли наші пращури жили у малих спільнотах, альтруїзм, себто милосердне ставлення до свого родича чи знайомого, допомагав вижити. Було сподівання на взаємну доброту. Виживання виду забезпечувалось завдяки сімейному відбору. Те саме ми можемо бачити й нині. Самка-шимпанзе готова за будь-яку ціну рятувати своє потомство, аби продовжити рід у жорстокій природній конкуренції. У неї, як і в нас, це записано в генах. Альтруїзм сприяє виживанню виду – ось основна еволюційна передумова людської доброти. Приписування ж доброті божої першопричини настільки ж безглузде, як і заперечення очевидної теорії еволюції. Так і з іншими ментальними особливостями людини. Усі вони мають природню передумову. Усі вони є наслідком егоїстичної поведінки гену. Але, як казав Дарвін: «Люди – перші істоти у природі, здатні покинути власну біологічну суть боротьби». Ми здатні на співчуття, наші лікарі боряться за життя людини до останнього, ми допомагаємо одне одному – усе це наслідок конкуренції минулого, систему з якої немов урок нам потрібно винести на сучасний світ, залишивши егоїзм, немов атавізм у минулому.

                То чи існує бог ? Нам це невідомо. Ми не знаємо цієї таємниці, однак припускаємо, що існування божества можливе з тою ж вірогідністю, що й порцелянового чайника на орбіті Юпітера. Ми знову прийшли до початку статті. Атеїсти не стільки що-небудь заперечують, скільки вираховують відсоткову неможливість існування трансцендентного божества. Віруючі полюбляють вводити в оману софізмом і демагогією, яку вони подають під соусом філософії життя. Та розсудлива людина одразу ж відрізнить демагогію від філософії, а софізм від наукової статті. Велика кількість мислителів застосовували віру в бога для створення невмирущого сенсу буття. Серед таких – Лев Толстой. Екзистенціальна криза привела його до віри, яку він згодом заперечив, давши своє визначення життєвому прагненню. І визначення це не збігається із теософічними уявленнями більшості сучасних віруючих. Однак Толстой був однією із найрозвиненіших особистостей свого часу, унікальною людиною, просвітителем і воістину великим філософом. Одним словом – генієм. Люди, подібні йому, мають право критикувати і відшукувати сенс у чому завгодно. Його ж сенс життя закладався у праці. Та чи мають право критикувати ті, хто, ставлячи догмати своєї віри поперед усього, заперечує очевидний перелік фактів ? Клірики і догматики, теософи і креаціоністи – усе це пережитки минулого, атавізми і рудименти суспільства. З розвитком науково-технічного прогресу як результат еволюції ми вивільнимось із мороку минулого. Амінь !

                                                                                           P.S. Стаття написана віруючим безбожником.

Ті, хто каже, що атеїстам потрібно змінювати календар – самі не розуміють, що говорять.