З давніх-давен люди цурались нечистої сили. Сприяла цьому, загалом, церква, що по традиції своїй поділяє цей світ на два кольори: чорний і білий. Немає жодного доказу того, що темні сили абсолютно темні, а білі – абсолютно білі. Усе має свої аспекти. Але живемо ми не у міфах чи казках, а в реальності, де немає магії, але є політика і наочна правда.

Хто такі демони ? Пересічний зівака відповість, що це істоти нечисті, яких слід боятись. Тоді ким є ангели ? «Хіба не очевидно, - скаже цей самий зівака, - це противага демонам. Вони – слуги добра». Суспільство здавна сприймає усе нове як демонічне. Нові течії у мистецтві породили шквал критики з боку прихильників класичної школи, наприклад, живопису.  Поява нових рухів у політиці здійснює фурор серед політиканів, що роками, в’ївшись у систему, немов клопи п’ють із неї кров. Та у мистецтві все простіше – будь-який новий напрям рано чи пізно вживеться у загальний ряд спрямувань і, врешті-решт, стане звичним для всіх. Політика ж – це природній відбір. Сильніший буде жити, слабший загине. Суспільство, через свою різноманітність структурну, сприймає нові течії набагато агресивніше, ніж мистецтво чи політика. Так як людям диктують правила, вони не здатні що-небудь бачити за рамками норм і порядків, встановлених життям чи владою. Тому й виникає агресія. 

Уявімо нову субкультуру – Ацтеків. Вони – захисники природи, що не прагнуть нав’язати кому-небудь свої ідеї, а лише хочуть  поширити між люду питання про ті чи інші природні катаклізми. Перш за все, ацтеків назвуть сектантами. Чому ? Причина проста: стигма. Через стигму, що у вузькому розумінні слова означає стереотип, у людей виникає уявлення дивакуватих хіпі, що палять траву, моляться Крішні і протестують проти війн. Насправді ж Ацтеки –це некомерційна організація, члени якої на добровільних засадах займаються очищенням навколишнього середовища від забруднення, а також популяризують серед широкого загалу власну діяльність. Але навіть виправдання уже не допоможе. Це кінець. Тепер ацтеки – демони.

Візьмімо до прикладу веганство. Одразу кажу: веганство – не організація, не субкультура і не спрямування суспільне, це – стиль життя, що доповнює загальний світогляд. Відмова від м’яса, молока, яєць і будь-яких продуктів тваринного походження як у їжі, так і в одязі викличе хвилю протестів серед мас. Люди будуть здивовані. Веганська любов до всього живого буде здаватись їм чимось на кшталт наркотичного екстазу. Врешті-решт, вегани стануть демонами. 

А як щодо космополітів ? Так, вони ще існують. Є люди, що не бачать перспектив у подальшому штучному розмежування людства. Тут уже посипляться звинувачення у нелюбові до Батьківщини – слова, яке, чомусь, я повинен писати з великої літери. Нелюбов до Вітчизни – це нелюбов до культури народу. Як результат – зрадництво. А насправді він, космополіт, має лише дещо відмінні погляди щодо влаштування суспільства. Він не несе ненависті і розбрату. Він за прогрес всебічний і не проти розвитку національної самосвідомості, адже розуміє, що рано чи пізно таке поняття, як національна самосвідомість зникне само собою. Але це трапиться лише при зміні політичної системи, а реформування політики – справа болотяна і складна. Одним словом – ще один демон.

Є ще одна каста демонів – атеїсти. Тут уже за справу береться церква. Релігієзнавці вам скажуть, що зародки культу з’явились ще в часи, коли людина не сильно відрізнялась від мавпи. На мою ж думку справжній культ утворився тоді, коли з’явилися перші керманичі спільнот. Саме з поклоніння державцям почалась ера релігійного божевілля. Раптом у суспільстві з’являється атеїст, що керується виключно здоровим глуздом при розгляді питань світобудови. Є докази – знаю істину, немає – не знаю. Зіваки накинуться на атеїста через те, що він, нібито, не поважає релігію пращурів своїх. Тут уже й культура буде приплітатись. «Я за науковий підхід до питань, - скаже безбожник. – Ось, дивіться, це – емпірика – метод, яким я керуюсь. Хіба це не чудово ?» «Ти – безбожний єретик, зрадник, грішник, що не поважає ні себе, ні релігії батьків своїх. Геть із мого зору!» - Відповість віруючий. І – ще один демон.

То хто такі суспільні демони ? Це люди, чиї ідеї, в силу новаторства свого, важко сприймаються спільноті, що звикла до постійного статусу-кво. Демони тим і відрізняються від янголів, що не лицемірять. Якщо щось погано, демон на це зосередить свою увагу. А чи не варто прислухатись до думки демонів ? Можливо, це ми, янголи, є демонами ? Хіба нас влаштовує нинішня ситуація в країні ? А у світі ? Чого все це наслідок ? Відсутності нових поглядів, а точніше утиску їх у клешнях машини, яку ми створили і яка нами керує. Слід переглянути наші цінності, адже коли до влади прийдуть ті, кого ми сьогодні йменуємо демонами, ми опинимось у пеклі, яке вони підготували для нас. Хоча, здається мені, їхнє пекло буде більш людяне, ніж наший сьогоднішній рай. 

Є у мене щорічна традиція - переглядати парад перемоги(відносної) у Москві. Впродовж ось уже як п'яти років я, сидячи перед телевізором на дев'яте травня, немов бот, що очікує на "Вести недели", слідкую за черговим проїздом техніки, прольотом авіації і маршем піхоти по Червоній площі. Останнім часом критикувати пафос парадів стало модно. Чому б не поплисти за течією? Мені є за що критикувати це дійство. Свої думки я розділив на наступні пункти.

1. Парад
XXI сторіччя ознаменувало еру нових наукових досягнень, розпочало епоху особистісного генію тисяч людей, реалізувало велику кількість мрій людських. XXI сторіччя керується людьми. XXI сторіччя відображається на нас індикаторами абсурду, один із яких - гордість за те, чим пишатись неможливо. Мова не йде про Україну, а про її північно-східного сусіда. Парад, у термінологічному розумінні своєму, є виставкою зброї, бойової техніки... Не хочу пригадувати банальних причин, по яким засуджують паради, на кшталт бряцання зброєю у день пам'яті. Я розглядаю це питання з іншої, науково-емпіричної точки зору. Що є актуальним в нашу епоху? Зброя. Чим є зброя? Досягненням інтелектуалів. Інтелект породив шедевр, що породжує примітивізм - убивство. Живучи в епоху форсованих наукових досягнень, ми займаємось не тим, чим потрібно. Я не змушую нікого летіти на Марс, але закликаю не пишатись агресією у час просування уперед. Концепція параду є скороченою версією концепції армії. Про непотрібність останньої я вже писав у багатьох своїх статтях. Парад у XXI сторіччі - це пережиток минулого, рудимент, що повинен відлетіти від дерева, немов зів'ялий листок. Однак людям, напевне, потрібен об'єкт поклоніння. Схиляйте коліна не перед смертю, а перед розумом людським. Пишайтесь тим, що приносить користь, а не розбрат. Це елементарна формула миру.

2. Пам'ять. 
Пам'ять людська є коротка. Ми забуваємо усе. Забули ми й жертв, і витрати, і методи досягнення цілей у війні... Забули наші північні сусіди й матеріальну допомогу США, і військову підтримку сил антигітлерівської коаліції, і ресурсну допомогу країн-невільниць СРСР, як-от Україна. Узурпувавши право на шанування, вони викривили реальний зміст війни. Забули й про те, що заварена ця каша була як Гітлером, так і Сталіном, не пам'ятають, здається, і те, якими зусиллями далася так звана "перемога", і те, якими наслідками це обійшлося світу. Забули, забули, забули... І залишили одне - пафос, картинку, зброю, шаблон... Замальовку ілюзії. Пам'ять - річ особиста. Знаєш біду, відчуваєш трагедію - шануй, але не за рахунок вибухів. Феєрверк на цвинтарі не виглядає актуальним.

3. Україна. 
Мене тішить те, що в моїй країні парадів більше не проводять. Але постає питання: чому? За часів правління старого режиму для нас було нормою вшанування річниці Другої світової таке ж, як і в Росії. Ми пішли за світовою тенденцією - вшануванням пам'яті за рахунок схилення голови, мовчання, розмови... Та чи наша це ініціатива? Не думаю... Сьогодні ми пишаємось своєю сучасністю у розумінні трагедії, а саме тим, що не влаштовуємо пафосних святкувань, нібито ми відірвались від радянщини. Але не змінився б режим, не було б вказано новий вектор розумового спрямування, святкування проводились би по-старому. Людям задають критерії, люди їм слідують. Чи відмовились ми від примітивної концепції параду взагалі? Ні! Пригадайте-но парад на 24 серпня! Хіба це не український аналог того, що відбувається у Москві? То чи кращі ми? Чи маємо змогу пишатись собою? Не думаю, але знаю, що ми володіємо правом на пам'ять, і як її втілювати - це справа кожного. Головне - аби це не суперечило здоровому глузду.

4. Висновок
Якщо перемога й була, то хіба що спільна. Росія святкує свою перемогу, локальну. Та не було б локальної перемоги, якби не глобальна підтримка всього світу. Перемога над зазіханням на свободу, перемога здорового глузду над нісенітними теоріями... Добре, що пам'ятаємо, погано, що шануємо не так, як треба. Зрештою, рано чи пізно будь-яка війна стає лиш історією. Друга світова не буде виключенням. Хто нині святкує річницю закінчення наполеонівських війн? А хто буде святкувати річницю закінчення Другої світової через кількадесят років? Питання риторичне.

 

                 

 

П’ять джерел мудрості

Книги - морська глибина,

Хто в них пірне аж до дна,

Той, хоч і труду мав досить,

Дивнії перли виносить

 І. Франко

 

                23 квітня відзначається міжнародний день книги. З цієї нагоди, добре обміркувавши усю важливість цього невід’ємного атрибуту пізнання людського, я вирішив поділитись із широким загалом власним списком книжок, що могли б стати у пригоді кожному. Кожна з нижчеописаних книг – це особлива скарбниця, джерело, потік тих чи інших знань людських. Кожен з нижченаведених авторів – це унікальний філософ, митець, мислитель і, звісно, письменник, чию особистість можна обговорювати довгі і довгі години. Мета статті – поділитись із читачем п’ятьма книгами, що, на мою думку, здатні урятувати серце людське в часи, коли воно гине посеред безкраїх боліт невігластва. Бо той, хто рятує одне життя – рятує увесь світ.

                Розпочне мій список п’ятьох книжок, які справили на мене найбільший вплив, повість російського письменника, що була під забороною в СРСР, яку неодноразово критикували за надмірну політичну спрямованість і бажання викривити «ідеали пролетарської революції», «Собаче серце». Михайло Опанасович Булгаков, будучи одним із найзагадковіших літераторів XX сторіччя, відомий своїм легендарним романом «Майстер і Маргарита», спромігся на неможливе: завуальовано критикувати радянський державний устрій у післяреволюційні часи. І задумка «Собачого серця» виявилась геніальною. Немає більш чіткого образу неосвіченого, але владного пролетаріату, ніж Шариков. А образ професора Преображенського, що проводить загадкову операцію на собаці, трансплантуючи їй людський гіпофіз і сім’яники, є класичним втіленням старої інтелігенції, чия доля після 30-х років була вирішена. Твір просякнутий атмосферою післяреволюційного неспокою, коли ніхто став усім, а все – нічим. Критикуючи безпорядок у тодішньому суспільстві, інтелектуальну несправедливість, при якій Швондер – це героїчний голова будинкового комітету, а Преображенський – лише буржуазний елемент, Булгаков накликав на себе гнів і переслідування радянської влади, терплячи регулярні обшуки й переслідування. Та головний посил повісті, я гадаю, чітко проглядається крізь увесь смисл, який автор помістив у свій твір: хороша собака набагато краща, ніж погана людина. 

                Друга книга у списку навчила мене думати, насолоджуватися, радіти, засмучуватись, а що найголовніше – писати. Це – «Листи про добре і прекрасне», автором якої є легендарний радянський філолог, мистецтвознавець, культуролог, доктор філологічних наук, автор близько п’ятисот наукових робіт, присвячених історії, мистецтву і розвитку мовлення, Дмитро Сергійович Лихачов. «Листи…» - це збірка його есе, статей, роздумів, вражень про ті чи інші речі. Велика кількість записів у книзі присвячені проблемам філософії, науки, писемності, літератури… Дмитро Сергійович детально розбирає і описує кожен аспект людського буття, вказуючи на те, як одягатись елегантніше, яку літературу читати, як писати коротко і зрозуміло, як виступати перед публікою, як не боятись сцени і широкого загалу… Одним словом – Лихачов помістив у цю книгу весь свій багаторічний досвід, стисло виклав думки щодо людяності і гуманізму. За це його слід поважати, і за це, я гадаю, слід прочитати його працю, сповнену позитивних думок, натхнення і мотивації.

                Гадаю, автора наступної книги називати не слід, адже достовірно невідомо, хто саме її написав… Швидше за все, авторів було кілька, а, можливо, кілька десятків. Біблія. Книга книг. Найвеличніша книга в історії людства. Книга, що  спричинила найбільший фурор в історії цивілізації. Сотні дискусій, посібників, підручників, мислителів… Святе письмо спровокувало небачений раніше резонанс. Саме на словах, сказаних у Біблії, базується найбільша за розповсюдженістю релігія світу – християнство, що налічує близько двох з половиною мільярдів послідовників по всій земній кулі. Історії, описані у книзі, можна сприймати по-різному. Слова, сказані пророками, апостолами, святими і навіть Ісусом можна інтерпретувати всіляко, чим і займаються мільйони віруючих ось уже протягом тисяч років. Та як і будь-яка священна книга Біблія потребує дослідження, адже речі, що так сильно впливають на підсвідомість людей, не можуть залишатись у стороні. Атеїст ви чи ні, але Святе Письмо вам обов’язково слід прочитати.  

                У 1859-му році у світ вийшла багаторічна праця англійського натураліста Чарльза Дарвіна «Походження видів». Перетерпівши багато утисків у консервативну Вікторіанську епоху, до нас вона дійшла у виді наукових досліджень великого вченого, що став хоч і не основоположником теорії еволюції (перша ідея про природню селекцію усього живого належить Жану Батисту Ламарку), але вперше розвинув вчення про те, що все, що нас оточує – це результат багаторічного розвитку, відбору, селекції. Дарвін, безперечно, один із найвидатніших дослідників усіх часів, що стоїть на одному рівні з Ейнштейном і Ньютоном. Сьогодні теорія еволюції є беззаперечним фактом, про що свідчать десятки ембріональних, атавістичних, археологічних, антропологічних й антропогенних доказів, а «Походження видів» - це одна з найцікавіших книг у моєму житті, яку, на мою думку, як і Біблію, слід прочитати, незалежно від того, хто ви: безбожник чи віруючий.  

                Жоден автор у світі не справив на становлення моєї особистості такого впливу, як Віктор Гюго, і жодна книга з мною прочитаних не залишила по собі такого враження, як «Знедолені». Упродовж дев’ятнадцяти років свого життя, будучи у вигнанні за свої політичні погляди, Гюго писав роман, що докорінно змінив уявлення багатьох письменників про реалістичний напрям у літературі. Саме «Знедолені» надихнули Льва Толстого на написання «Війни і миру». У романі Віктор широко описує проблеми французького суспільства епохи реставрації Бурбонів, проводячи читача крізь десяток років французької історії, викликаючи його то на барикади липневого повстання 1830-го року, то в бідні паризькі квартали, то в ортодоксальні монастирі, то на поле битви під Ватерлоо. Вражає те, яким стилем написаний роман. Прочитуючи його, дивуєшся майстерності Віктора Гюго у побудові сюжету, його знанням як історика, мистецтвознавця, громадського діяча і філософа. Увесь твір, усі три томи – це поступовий перехід від зла до добра, від ненависті до кохання, від жорстокості до гуманізму, від багатіїв і до знедолених. Високі моральні принципи можна угледіти на сторінках цієї книги, взяти їх собі на озброєння і, прочитавши вищевказані твори, пропагувати добро всьому світу.

                Література буває різною. Але будь-яка книга, будь-яка думка повинна бути почута, незалежно від того, вірна вона чи ні. Хоч і поняття вірності є відносними, як і добра, і моралі… Так чи інакше кожна книга – це унікальний, неповторний шедевр, у який автор, незалежно від свого спрямування, вклав частину своєї душі, моралі і, звісно, працю. Книги, наведені вище, стали для мене дороговказом життя. Сподіваюсь, я допоміг читачу у виборі літератури для ознайомлення, що й було моєю основною метою. 

Любомир Лесонін, учень 10-А класу Бродівської ЗОШ I-III ст.№4

              Люди – домінантний вид на планеті Земля. Жодна жива істота не в змозі наблизитись інтелектуально чи духовно до людини. У собак чи навіть у наших найближчих родичів мавп відсутній компонент, що відрізняє людину від тварини – самосвідомість. Саме завдяки цій важливій деталі ми стали тим, ким є нині: відкривачем, колонізатором, науковцем, інженером, і, нажаль, експлуататором. Насильне використання людської праці було нормою у часи колоніальних імперій, адже люди вважались природньо розділеними на дві касти: раби й власники. Згодом трудові відносини еволюціонували в інший вид використання – кріпацтво, що за своєю суттю майже нічим не відрізнялось від рабства. Третім етапом експлуататорської системи став буржуазний капіталізм, при якому використовувалася добровільна людська праця за мінімальну оплату й при поганих умовах. Сьогодні ж, за рідкісним виключенням, режими насильного використання людської праці викорінені. Суспільство, здається, вийшло на новий етап розвитку – гуманний, при якому поняття «людина» - неподільне. Та дещо таки суперечить гуманним поняттям – це експлуатація тварин. Ненормальним є те, що в уяві більшості таке використання є природнім. Можливо, з еволюційної точки зору воно й виглядає поетапним, та не вічним, адже природньою така експлуатація була тоді, коли це було необхідно для виживання виду. Сьогодні ж ми, люди, здатні обійтись і без вживання продуктів тваринного походження. То чому ж використання тварин є ненормальним ? Відповідь прихована нижче. 

                                                               Види, користь і шкода

Веганство – не самостійне. Воно є найсуворішим видом вегетаріанства, при якому заборонено вживати будь-які продукти тваринного походження, носити одяг, у якому присутні компоненти тваринної шкіри, і використовувати усе, що пов’язано із насильним відношенням до живих істот. Забороняється навіть косметика, у якій присутні компоненти тваринного походження. Вегетаріанство, окрім того, поділяється на кілька видів, серед яких найпопулярнішими є: лактовегетаріанство, ововегетаріанство та лактоововегетаріанство. Перший тип допускає вживання молока й інших кисломолочних продуктів при повній відмові від м’яса. Другий забороняє вживання в їжу молока й м’яса, але дозволяє використовувати яйця. Третій тип забороняє вживання м’яса при дозволі споживати і яйця, і молоко.

Користь веганства підтверджена численними дослідами й досвідом багатьох людей, що дотримуються відповідного стилю життя. Вона проявляється як фізично, так і ментально. У веганів, зазвичай, набагато менший ризик отримати злоякісні пухлини. Завдяки майже повній відсутності насичених жирів і холестерину, у веганів значно менший шанс утворення тромбів чи виникнення інсульту, ніж у м’ясоїдів. Велика кількість фруктів діють як антиоксиданти, що дозволяє виводити з організму різноманітні шкідливі речовини й компоненти. Ментально ж вегани, на мою думку, більш здорові, ніж більшість інших людей. У них, зазвичай, підвищена співчутливість не лише до тварин, а й до усіх живих істот. Саме веганів можна назвати справжніми гуманістами, адже усвідомлення унікальності життя у них майже завжди стоїть на першому місці.

Шкода у веганстві також присутня. Правда закладається в тому, що майже всі компоненти, вітаміни й речовини, що присутні у м’ясі, можна віднайти у продуктах рослинного походження, окрім одного – вітаміну B12. Цей важливий компонент у великій кількості присутній у м’ясі. Віднайти його у продуктах рослинного походження нереально, адже виробляється він лише бактеріями, що присутні у кишечнику тварин. Ігнорування ж такого важливого компоненту є небезпечним - це загрожує проблемами з зубами, анемією й порушенням великої кількості процесів в організмі. Крім того, перехід із стандартного стилю харчування до веганства може супроводжуватися труднощами. Організму буде важко адаптуватись до нових джерел надходження тих чи інших компонентів замість звичних. В окремих випадках можлива навіть алергічна реакція. 

                                                               Експлуатація

Живі істоти еволюціонували за однією формою життя. Як було сказано вище, будь-яка насильна експлуатація людини сьогодні є ненормально. Тварини ж продовжують сприйматися, як елемент «купівлі-продажу», а не окремим типом життя. На експлуатації тварин побудований бізнес тисячі підприємців, більшість із яких не дотримуються ні санітарних, ні моральних норм. Корову убивають насильною смертю тоді, коли здатність давати молоко у неї зменшується на кілька відсотків, себто у 6-7 років. І це при загальній тривалості життя корови у 20 років ! На більшості підприємств діє негуманний спосіб вбивства. Зазвичай, тварині або ріжуть горлянку, або викачують із неї кров, відправляючи на конвеєр ще живу істоту. Більшість скотобоєнь побудовані таким чином, аби ізолювати від людей речі, що відбуваються усередині. А відбувається там жахливе. Курчат, що заразились якою-небудь хворобою, можуть просто кинути у піч…живцем. Кілька місяців тому на одній із скотобоєнь України відбувся подібний інцидент. Зазвичай конвеєрних курей убивають током перед тим, як відправити на переробку. Муки птахи відчувають і тоді, коли, скорочуючи поголів’я птаства, їх відправляють у газові камери, де впродовж десяти хвилин вони помирають жахливою смертю. Свиней регулярно обсмалюють живцем, аби позбутись від щетини. Далі тварині встромляють у мозок спеціальний болт, що не вбиває, але вводить у стан апатії живий організм. Після цього, підвісивши на гачок, свині або розпорюють черево, або, знову ж таки, викачують кров. Усе вищеописане – мала частина вид тих жахіть, що відбуваються перед тим, як м'ясо попаде на ваш стіл. Для детальнішого ознайомлення із темою експлуатації раджу переглянути легендарний документальний фільм «Земляни», що вводить у жах картинами вбивств нещасних живих істот.

Усе жорстоке відношення до тварин є не лише негуманним, а й абсурдним. Фінансові піраміди побудовані не лише на м'ясо-молочній сфері виробництва, а й на шкіряній. Браконьєрство – лише мала частина із того, що слід було б заборонити. Оленів, медведів і лисиць часто убивають лише заради їхнього хутра. Відношення до тварин, як до товарів, закладене у нашій психології. Ось чому потрібно боротись із самим собою.

                                                               Людина як домінант

Людина відчуває свою зверхність над тваринами. Наше відношення до братів менших можна пояснити байдужістю, мовляв: «У нас і без того багато турбот, щоб відволікатися на тварин». У більшості людей можна зустріти жорстоке відношення до собак чи котів. Справа в тому, що впродовж еволюції, з розвитком технічного прогресу, ми отримували усе більш панівне становище в екосистемі. Для нас стали не такими страшними вовки чи інші звірі, що приносили для людей шкоду. Таким чином, відчуваючи своє верховенство у тваринному світі, люди, як істоти суспільні, почали на підсвідомому рівні боятись тварин, адже нами керував страх втратити нажите. Та дивлячись на сьогоднішнє жорстоке поводження над, наприклад, собаками, не лише у дітей чи підлітків, а й у дорослих, задаєшся питанням: чому це так ? Невже людський мозок недостатньо розвинений, аби зрозуміти біологічну рівність усіх видів на планеті ? Ми плавно переходимо до наступної частини нашої статті.

                                                               Примітивізм

Поїдання м’яса не було властиве нашому виду довгий час. Найдавніші сліди вживання м’яса нашим видом датуються приблизно 3,5 млн років до н.е. Існує припущення, що наші пращури почали вживати продукти тваринного походження у часи льодовикових періодів – епохи, під час якої було сильно обмежено кількість рослин для споживання. Не маючи альтернативи, ми почали споживати тварин. Пізніше це стало необхідно для виживання виду. Вовна вівець і шкіра оленів забезпечували теплом, а їх м'ясо – їжею, сповненою білків, мінералів і поживних речовин. Сьогодні більш дикі форми життя, такі як леви чи тигри, полюють на антилоп чи зебр заради забезпечення виживання й прогодування потомства. Для них це необхідно. Та чи необхідно це нам ? Навряд. Ми, як істоти більш розвинені, усвідомили, що основною цінністю у світі є унікальне явище – життя. Майбутнє потребує від нас одного – цінування унікальності, адже існує величезний перелік речей, на які не слід звертати серйозної уваги, адже вони – за умовчанням цінні. Цінність життя не повинна розглядатись – вона повинна усвідомлюватися. Таке бачення буття є дещо утопічним, проте максимально гуманним і саме за ним стоїть майбутнє. Відповідно усе, що заперечує унікальність життя – регрес, примітивізм. З розвитком науково-технічного прогресу ми будемо здатні вирощувати м'ясо у лабораторних умовах, а перші зразки «штучної плоті» уже були вирощені у науково-дослідницьких центрах. Не лише вбивство людини, а й тварини є примітивізмом. Якщо на вбивство немає негайної потреби (а на вбивство тварин потреби немає), то така ліквідація може розглядатись лише з точки зору злочину. Ось чому веганство – доктрина майбутнього. Адже це не лише збір правил по правильному харчуванню – це перелік цінностей, на перше місце у яких постає гуманізм по відношенню до усього живого. До того ж веганство куди більш вигідне в економічному плані, адже дозволяє вирощувати культури, не витрачаючи зайвих ресурсів на вирощування, годування і утримування скота.

                                                               Висновок

У всього у природі існують свої плюси й мінуси. Веганство здатне реформувати людські серця так, як їх здатен реформувати гуманізм. Особисто для мене цей стиль життя привабливий швидше по етичним нормам. Та навіть, якщо веганство і не набуде широкого розповсюдження у найближчий час, майбутнє так чи інакше повинно бути побудоване на принципах, які використовують вегани. Існує, звісно, радикальна течія цього світогляду, та як усе радикальне вона не повинна бути впроваджена у повсякденний стиль життя. Радикалізм призводить до хаосу, адже він заперечує плюралізм думок. Та усе це – аспекти. Справжнє ж веганство заперечує будь-яке насилля, адже насилля проти людей заради благополуччя тварин – нічим не краще сьогодні існуючою системи. Лише покинувши власну біологічну суть, подолавши примітивізм і викорінивши усе, що пов’язано зі стражданнями, ми зможемо досягнути величі.

P.S. Автор статті не веган і навіть не вегетаріанець, а лише мрійник-утопіст, що вірить у людство.