За заголовок цього тексту взято цитату з невеличкої книжки молодого львівського археолога Андрія Филипчука «Давній Пліснеськ: історія та міфи», що вийшла друком (а також – у цифровому форматі) наприкінці першого півріччя 2018 р. Автор - заступник директора Історико-культурного заповідника «Давній Пліснеськ», археолог у другому поколінні - син багаторічного дослідника Пліснеського археологічного комплексу Михайла Филипчука (1955-2016).  До книжки увійшли три науково-популярні нариси: «Давній Пліснеськ», «Легендарна церква Підгорецького монастиря» та «Пліснеське» походження княгині Ольги».

 

 

Княгиня Ольга, мозаїка Ярослави Музики, 1968 р.

 

        У останньому нарисі, який попри свою «науково-популярність», як і вся книжка, все ж містить посилання на літературу (що видається дуже доречним), розглядається оригінальна гіпотеза Ігоря Мицька про народження святої рівноапостольної княгині Ольги на Пліснеську.

Вперше цю «екстравагантну» гіпотезу було оприлюднено на «Ольжиних читаннях», які відбулись у жовтні 2005 р. під патронатом тодішнього директора Львівської національної галереї мистецтв, Героя України Бориса Возницького (1926-2012). Пізніше її було розвинуто і апробовано на щорічних міні-конференціях «Ольжині читання», які сам Ігор Мицько назвав «семінаріями», (їх до 2018 р. відбулось дванадцять) та опубліковано у цілому ряді праць. Матеріали перших п’яти «Ольжиних читань» було видано окремими «паперовими» виданнями, а пізніше – оцифровано і опубліковано засобами інтернету, зокрема – на інтернет-ресурсі Ігоря Мицька «Пліснеськ – батьківщина княгині Ольги» (http://olga.namezhi.com). Тематику доповідей наступних семінаріїв (з шостого до десятого) можна переглянути у додатку 4. до мого тексту «Повертаючись до незавершених проектів» (https://www.namezhi.com.ua/index.php/blohy/bloh-volodymyra-bulyshyna/1434-povertaiuchys-do-nezavershenykh-proektiv-bloh-volodymyra-bulyshyna). З усіма ж текстами Ігоря Мицька щодо пліснеського походження княгині Ольги можна ознайомитись на його сторінці у науковій соцмережі «Academia.edu» (http://independent.academia.edu/ІгорМицько). Сьогодні можна стверджувати, що навколо Ігоря Мицька постала невелика, але цікава «школа «Ольжиних читань», яка активно займається ревізією ранньої історії Східної Європи. Серед найактивніших представників школи варто згадати доктора архітектури, професора Національного університету «Львівська Політехніка» Юрія Диби, який у 2014 р. опублікував результати своїх досліджень окремою книгою «Батьківщина святого Володимира: Волинська земля у подіях Х століття».  Електронна версія цієї книги та інших публікацій Ю.Диби також доступні у мережі, зокрема на його сторінці на «Academia.edu» (http://lp.academia.edu/YuriiDyba).

 

 

Обкладинка книжки Андрія Филипчука.
 

               Повернемось, однак, до тексту Андрія Филипчука… Вже на 2-й сторінці тексту «Пліснеське» походження княгині Ольги» (ст. 35 книжки) він стверджує, що його праця зводиться до підтвердження слів його батька, який ще у 2009 р. у праці під назвою «Структура Пліснеського археологічного комплексу в слов’янський та давньоруський час» (Вісник Інституту археології, Вип. 4, 2009) писав:

«…Останнім часом в науковій та науково-популярній літературі з’явилися публікації, які, на нашу думку, не витримують жодної критики, а окремі з них є звичайною вигадкою чи виданням бажаного за дійсне. Як правило, такі статті не спираються на добре сформовані археологічні джерела. В них відсутній критичний аналіз уже відомих публікацій, що з’явилися в наукових виданнях. А тому, їхні так звані «сенсаційні висновки» про хронологію та періодизацію Пліснеська, його структуру, динаміку заселення в той чи інший час і т.д. і т.п. не варті уваги…»

 

 

 Андрій Филипчук – археолог у другому поколінні. Фото Катерини Москалюк (джерело: https://life.pravda.com.ua/culture/2018/03/12/229468).

 

       Що правда, син вирішив не бути аж таким лаконічно-категоричним, як батько, і, замість «огульної» критики, таки намагається розбити аргументи Ігоря Мицька щодо походження святої рівноапостольної княгині Ольги з Пліснеська, застосовуючи чітку наукову аргументацію.

       «Офіційна» електрона версія книжки є доступною на інтернет-ресурсах Історико-культурного заповідника «Давній Пліснеськ» (дивіться наприклад тут:http://plisnesk.com.ua/?p=1227). Тому, не будучи ані фаховим істориком, ані, тим більше, археологом, автор цих рядків не береться тут займати позицію ні «за», ні «проти».

 

 

Під час Десятих «Ольжиних читань», Броди, 24 липня 2015 р. (зліва направо): Володимир Булишин, Ігор Мицько, Юрій Диба. Фото Володимира Ящука (Джерело: https://www.radyvyliv.info/knyaginya-olga-i-knyaz-volodimir-nashi-zemlyaki.html).

 

        Однак, загалом, видається позитивним вже той факт, що практикуючий археолог, представник установи, яка покликана займатись охороною, дослідженням і популяризацією «Давнього Пліснеська» таки прийняв рішення більше не замовчувати наявність «оригінальної гіпотези» Ігоря Мицька. Навпаки, - він своїм текстом, фактично, закликає до дискусії. Залишається лише сподіватися, що вона буде продовжена і у фахових виданнях.

       На завершення дозволю собі процитувати кілька речень зі свого тексту, з яким я виступав на Десятих «Ольжиних читаннях» у Бродах 24 липня 2015 р.:

«… Підгірці розташовані на комунікаціях, через які вже пересувається і, сподіваюся, пересуватиметься в майбутньому велика кількість туристів. То чому б до складових бренду Підгорецької громади  «місце розміщення унікального замку-палацу ХVII ст.», «унікальний Василіянський монастир»,  «Пліснеський археологічний комплекс», а також - «батьківщина секти Догнала», не додати ще й складову «імовірна батьківщина княгині Ольги»?

 І навіть, якщо хтось вважає гіпотези Ігоря Мицька «ненауковими» і «міфічними», то хай продовжує плідно критикувати їх науковими засобами. Думаю, це лише «підсилить» бренд».

 

 

Заставка інтернет-ресурсу «Пліснеськ – батьківщина княгині Ольги» (http://olga.namezhi.com.ua).

Володимир Булишин

     Протягом останніх кількох днів мав цілу серію непростих розмов з багатьма різними людьми. Серед них: господарник Володимир Дідик, політик Ірина Сех, одна поважна пані-лікар, ще кілька осіб яких я дуже поважаю і... трохи менше поважаю. Розмови були про те, що «не так» робить директор Телерадіокомпанії «Броди», депутат Бродівської районної ради Володимир Булишин і Volodymyr Bulyshyn у Facebook. Багато було сказано про те, на що я маю право і на що не маю. І про те, що таке совість…

     І сум огорнув мене…

     Знаєте, а незабутня Надія Савченко таки, напевно, мала рацію: ми – «гниле болото».

Ми всі наскрізь цим болотом просякли – бо прожили у ньому життя і своїм життям - творимо його. Ми всі одні з одними пов’язані спільними родинами, спільними п’янками, спільними обрАзами, спільною відсутністю візії майбутнього… І, як ті мешканці маленького болота, штовхаємось і готові з’їсти один одного за найменшу мушку, яка наблизилась до поверхні нашого болота.

     Болото затягує, вганяє в депресію, не дає думати і працювати на розвиток. По троху звикаєш до своєї «екологічної ніші» і починаєш інколи навіть відчувати комфорт. І все…

Але чи багато з нас хотіли б, щоб і наші діти і внуки продовжували наші традиції і далі жили як ми? Я особисто - ні.

     Так, я, напевно, не набагато кращий (якщо взагалі – кращий) за інших. І навіть не буду намагатися комусь розказувати, що я «білий і пухнастий» - я також з болота. Я також часто, знаючи доволі багато, роблю вигляд, що так має бути.

Але мене потроху дістає, мені цього потроху стає досить.

     Бо ж і рішення, насправді, просте: відкрити шлюзи на вході і на виході та почати розбавляти болото чистою проточною водою. І все незабаром зміниться: і нам вже не буде потреби говорити про «відкати» у бюджетній сфері, стане суттєво менше відвертого хамства серед управлінців, медиків, інших бюджетників…

    І головне, до керма прийдуть люди, які значно менше заражені «болотною бацилою». Ви скажете: «А де вони? Їх нема».

     Є, але вони просто не хочуть мати з нами справу…

 

Текст «Потрібно перезавантажувати» - тут:

http://www.ji-magazine.lviv.ua/2017/Bulyshyn_Potribno_perezavantazhuvaty.htm

Лише рік тому, у січні-лютому 2017-го, одним із мейнстримів моєї Бродівщини (і, напевно, - Львівщини загалом) було відновлення зруйнованого провокаторами пам’ятного знака загиблим у лютому 1944-го мешканцям Гути-Пеняцької. Загиблим за обставин непростих і дуже неприємних, у тому числі - для нас, сьогоднішніх українців…

І ми тоді щиро тішилися, що встигли відновити пам’ятник скоріше, ніж це зробили поляки. Ми прагнули символізму. Символізму складного, багаторівневого, але який, все ж, дуже спрощено, можна було звести до двох слів: «Ніколи знову»…

Але - незвідані шляхи Творця. І сьогодні я часто думаю, а що б було сьогодні, - лише через рік? А ще одну думку постійно жену від себе: а, може, «нитки» провокації тоді, рік тому, тягнулись зовсім не у Москву?

Мені, людині з «бандерівсько-латинницьким» походженням, болить, коли сьогоднішній політичний провід Польщі використовує складні питання історії для мобілізації електорату. Мені, людині, яка навіть у часи своєї радикально-націоналістичної юності помірковано, без надмірної патетики ставилась до «місії Бандери», видаються не зовсім правильними сьогоднішні українські «симетричні» відповіді (моїм потенційним українським критикам: я «проходив» радикальний український націоналізм у його соціал-націоналістичній формі ще у «далекі» 1990-ті, тому - не треба намагатися бути «святішим за Папу Римського»).

І, тим не менше, пишу у першу чергу для поляків, багато з яких вважаю своїми щирими друзями: чи так важливо і правильно завжди вказувати твоїм друзям і близьким на «гріхи юності»? Навіть, якщо гріхи ці пов’язані з тобою і колись дуже нашкодили тобі?

І ще – невже ви не розумієте: елементи «Бандерівської ідеології» хоч-не хоч але стали символами сьогоднішньої воюючої України, яка переконана, що воює «за нашу і вашу свободу». Гімн бандерівської ОУН дивним чином став «Маршем нової Української Армії», у якій воював вже член чи не кожної нашої родини. То ж, хто (чи що) вже може це змінити?

Вам болить? То: ми просимо прощення!

Я прошу прощення, в першу чергу, - у своїх родичів – нащадків латинників за своїх родичів – бандерівців. За 17 січня 1944-го, коли у моїй Суховолі на Бродівщині було проведено антипольську акцію. І за 28 лютого того ж року, за Гуту Пеняцьку. І за Підкамінь, Паликорови. І за «Волинь-1943». Щиро…

І прощаємо!

Я прощаю, у першу чергу, нащадкам того польського офіцера, який у травні 1919-го хотів розстріляти мого прадіда лише за те, що його хата з чотирма дітьми опинилась на лінії фронту. (Маю всі підстави підозрювати, що коли б не цей випадок, прадідова дружина-латинничка, моя прабабуся, не допустила б українського виховання усіх восьми їхніх дітей, і дві їхні доньки не були б зв’язковими «бандерівського» підпілля, а син не загинув би зі зброєю в руках як партизан 1946-го)…

Я зовсім не берусь заперечувати злочини. Навпаки, - стверджую, - вони були. Але сьогодні виглядає так: беремо старі злочини (75- і більше років давності), актуалізуємо їх, перетворюємо у ненависть, провокуємо таку ж «симетричну» ненависть по другий бік кордону і... Отримуємо перемогу на виборах, чинячи відвертий злочин тим, що отруюємо голови молодих...

Нас мусить об’єднувати (і таки об’єднає/ує) майбутнє. Наші діти і внуки не вибачать нам те, що ми не змогли пробачити одні одним справжні чи уявні гріхи наших справжніх чи уявних предків. Мені особисто не вибачать мої сини, які не лише по моїй, але й по материнських лініях, пов’язані з польськістю.

Але я і мої сини мусимо рахуватися і з серцем мого покійного брата (такого ж як і я нащадка латинників), для якого червоне і чорне було символом не бандерівської, а Його Боротьби на Майдані 20 лютого 2014-го і  часів, коли на його еМТееЛБешці розвівався прапор таких кольорів у «секторі А» -  ще таких близьких, але вже легендарних літа 2014 – весни 2015-го…

Незвідані шляхи Господа. І у нього, я впевнений, свої плани і на бандерівців, і на PiS, і … на мого прадіда, і на мого брата, і на моїх синів.

 


Володимир Булишин,
м. Броди

Відгук на: Жданович О. Зі Скандинавії у Причорноморя. Військове мистецтво готів на території України. – Київ: Темпора, 2017. – 96 с. – (Militaria Ucrainica).

 

 

У 2008 р. київське видавництво «Темпора» започаткувало видання науково-популярної військово-історичної серії «Militaria Ucrainica». За майже десять років у серії уже вийшло понад два десятки гарно оформлених книг Це, разом з рядом інших видавничих та інтернетівських проектів, суттєво просунуло справу популяризації знань про військову історію України. У 2017 році серія поповнилась ще кількома виданнями, зокрема, - книжкою про військове мистецтво готів.

Коли наш сучасник чує слово «гот», то, скоріше за все, згадує оригінальну молодіжну субкультуру, споріднену з рухом панків. Ще хтось згадає спрямовані у небо шпилі готичних соборів, вишукані заломи літер готичного шрифту і «темний» романтизм творів Едгара Алана По та інших представників готичної літератури. Але, напевно, далеко не кожному сьогодні відомо, що усі ці явища західної культури мають дуже мало спільного із готами – народом воїнів, внесок якого в скарбницю європейської і світової культури був унікальним. Коли у 1683 р. командувач переможної об’єднаної армії, король Речі Посполитої Ян ІІІ Собєський врятував Відень від турків, його прославляли як «готського Марса». На готський культурний спадок претендували шведські королі, австрійські цісарі та німецькі нацисти. Ще у наш час на стінах будинків на Канарських островах пишуть «Fuera godos!» («Геть, готи!»), маючи на увазі іспанців...

Але, соціум готів встиг залишити глибокі сліди і у нашій історії: «споконвічно слов’янські» слова «дружина», «кіт», «буква», «виноград», «скло», «князь», «меч» і навіть «хліб» походять з готської мови [3; 8]. Цей надзвичайно цікавий народ, за переконанням більшості (хоча, далеко не всіх [див. напр.: 6]) істориків-спеціалістів був домінуючим на території сучасної України у ІІІ-ІV ст. після Різдва Христового і залишив після себе пам’ятки вельбарської та черняхівської археологічної культур [5; 9].

Автор книги «Зі Скандинавії у Причорномор’я. Військове мистецтво готів на території України» Олеся Жданович - кандидат історичних наук, спеціаліст з історії пізньоантичної та ранньосередньовічної доби, Візантійської імперії та її «варварської» периферії, на час виходу книги - докторант Київського національного університету імені Тараса Шевченка [1; 2].

Не володіючи ґрунтовними, знаннями не беруся критикувати текст О.Жданович. Тим більше, що видання – науково-популярне. Але, тим не менше, мені видається, що книжка суттєво втрачає на тому, що не оснащена посиланнями, або, хоча б, списком рекомендованої літератури. Це дивно, з огляду на те, що видавництво вже доволі давно має позитивний досвід гармонійного вписування таких посилань у науково-популярний формат [4].

Суттєво «витягує» книжку наявність значної кількості графічних реконструкцій (у тому числі – виконаних у кольорі) добре відомого в Україні та за її межами спеціаліста з графічної та матеріальної реконструкції військового костюма від античності до ХХ ст., автора багатьох статей та книжок на цю тематику Сергія Шаменкова [7]. Тому, задекларована на 2-й та 95-й сторінках його роль у виданні – «підбір ілюстрацій», видається не зовсім обґрунтованою. Відверто кажучи, без цих малюнків я особисто книжку просто не купив би. Не зрозуміло також, чому до малюнків-реконструкцій С.Шаменкова (переконаний – науково-вивірених) фактично не додано тестових легенд. Адже, такий досвід є загальноприйнятим у подібних виданнях і раніше практикувався «Темпорою» у проектах серії «Militaria Ucrainica».

Та, як кажуть, досконалості немає меж…

«Зі Скандинавії у Причорномор’я…», разом із книгами «Воїни Степів. Гуни на території України» тої ж Олесі Жданович (2017), «Перунові діти. Військова справа слов’ян на початку Середньовіччя» Євгена Синиці (2012) та «Відгомін карниксів: Військові традиції давніх кельтів на землях України, IV–I ст. до н.е.» Геннадія Казакевича (2008), вкладаються як пазли у «картину» мілітарної історії України Давнини та Раннього Середньовіччя від видавництва «Темпора» [11]. Але пробілів у цій картині, а, отже, - тем для нових видань, ще, ой, як багато: сармати з аланами, гети з даками, бастарни, венеди, вандали, гепіди, болгари, авари, хозари, мадяри, печеніги, руси і, звичайно ж, греки, римляни та візантійці… А потенційні автори майбутніх книг з цих тематик в Україні, здається, доволі добре підготовлені.

 

1. Жданович Олеся Петрівна. [Електронний ресурс] // Ukrainian Association for Byzantine Studies - Режим доступу: http://www.uabs.org.ua/uk/members/жданович-олеся-петрівна. – Назва з екрана. – Дата перегляду: 14.12.2017.

2. Жданович Олеся Петрівна. [Електронний ресурс] // Інститут історії України Національної академії наук України - Режим доступу: https://uk.wikipedia.org/…/Запозичені_слова_в_українській_м…. -Назва з екрана. – Дата перегляду: 14.12.2017.

3. Запозичені слова в українській мові. Матеріал з Вікіпедії - вільної енциклопедії [Електронний ресурс] // Вікіпедія – Режим доступу: https://uk.wikipedia.org/…/Запозичені_слова_в_українській_м…. - – Назва з екрана. – Дата перегляду: 14.12.2017.

4. Казакевич Г. Відгомін карниксів: Військові традиції давніх кельтів на землях України, IV–I ст. до н.е. – К.: Темпора, 2008. – 112 с. – (Militaria Ucrainica).

5. Магомедов Б.В. Вельбарська культура [Електронний ресурс] // Енциклопедія історії України: Т. 1: А-В / Редкол.: В. А. Смолій (голова) та ін. НАН України. Інститут історії України. - Київ: В-во «Наукова думка", 2003. - 688 с.: іл. – Режим доступу: http://www.history.org.ua/?termin=Velbarska_k-ra. - Назва з екрана. – Дата перегляду: 14.12.2017.

6. Онищук Я.І. До проблеми етнокультурної приналежності пам’яток пізньоримського часу Волино-Подільського пограниччя // OIUM - № 4. Черняхівська культура: до 120-річчя від дня народження В.П. Петрова / ІА НАН України, Ін-т істор. освіти НПУ ім. М.П. Драгоманова. - Київ, 2014. - С. 156-164.

7. Серж Шаменков [Електронний ресурс] // Facebook. – Режим доступу: https://www.facebook.com/profile.php?id=100001369671575. - Назва з екрана. – Дата перегляду : 14.12.2017.

8. Синиця Є. «Країна Оюм»: готські племена зробили помітний внесок у культуру давньої України [Електронний ресурс] // Тиждень.ua. – Режим доступу: http://tyzhden.ua/History/44371. - Назва з екрана. – Дата публікації: 17.03.2012. – Дата перегляду: 14.12.2017.

9. Синиця Є.В. Черняхівська культура [Електронний ресурс] // Енциклопедія історії України: Т. 10: Т-Я / Редкол.: В. А. Смолій (голова) та ін. НАН України. Інститут історії України. - К.: В-во «Наукова думка», 2013. – 688 с.: Режим доступу: http://www.history.org.ua/?termin=Cherniakhivska_k_ra. - Назва з екрана. – Дата перегляду: 14.12.2017.

11. Темпора [Електронний ресурс] - Режим доступу: http://tempora.com.ua. - Назва з екрана. – Дата перегляду: 14.12.2017.

 

Володимир Булишин,
керівник Творчої лабораторії «На межі…»,
місто Броди

 

Також матеріал розміщено тут: http://www.ucrainarma.org/oglyad-tematichnoї-literaturi/knyha-pro-vijskove-mystectvo-gotiv.html