У ту Революційну Зиму роботи «в тилу» вистачало, на телерадіокомпанії - особливо. Але в тилу – як в тилу: було багато різного… Інколи не хочеться навіть згадувати.

Та у пам’ять врізалось кілька моментів.

Момент перший. Пізній вечір 30 листопада 2013 р. Багато наших хлопців вже від’їхали до Києва для участі в акціях протесту 1 грудня. Ми монтуємо позаплановий вихід із закликами: «Вставай!». Я викачую з Інтернету Вакарчукову «Стіну» та кадри побиття студентів і даю вказівку операторові Петрові Ковальчуку із начитаного диктором оголошення та скачаних мною матеріалів змонтувати ролик-заклик. Далі йду додому. У емоціях першого по-справжньому революційного дня забуваю про те, що Петро просто щиро ненавидить творчість Вакарчука. У результаті «Стіна» десь таємничим чином зникає не тільки з мого комп’ютера, але з усього Інтернету, а наш ролик виходить під пісню «Де ж наша слава…» у виконанні гурту «Аллилуя». Вийшло справді моторошно-шокуюче-мобілізуюче: кадри побиття, насильство, кров, районний Комітет Опору закликає і пісня, від якої – «мурашки» по спині.  Потім весь грудень ми використовували елементи цього ролика як заставку телерадіокомпанії «Броди». Думаю, не одного бродівчанина тоді вона змусила подумати: «Що робити далі?».

Мораль: не завжди потрібно давити авторитетом – інколи інші, може підлеглі, краще можуть відчути «струну епохи».

 

Це відео можна подивитись тут.

 

Момент другий. Зранку 2 грудня 2013 р. я подзвонив до тодішнього керівника телеканалу «ЗІК» Дмитра Добродомова, щоб узгодити  можливість нашого позапланового виходу в ефір: на наших частотах відповідно до ліцензій нам належить лише час з 19:00 до 21:00 год. (у будні), решта – належить «ЗІКу» Я щось хотів пояснювати, на що Добродомов мені коротко відрізав: «Володимире, виходьте коли і скільки треба. Ти ж бачиш, це -революція. І наше завдання – мобілізувати людей. Коли все закінчиться - може поговоримо…». Більше ми ніколи не говорили, кожен пішов своїм шляхом. Але ту розмову чула частина моїх співробітників і у той момент я і мій колектив по-особливому пройнялись своєю місією.

Мораль: щоб зрозуміти «куди котиться світ» та що і як тобі робити, варто почути інших, тих, хто робить подібну роботу.

 

На Майдані 16.01.2014 р. З фотоархіву Романа Кушніренка

Момент третій. Я повернувся з Майдану після прийняття «драконівських законів 16 січня» і, прийшовши на роботу, дав вказівку операторові Богдану Богатирьову винести зі студії і заховати всі диски, на яких зберігаються матеріали наших предач від 1 грудня 2013 р. Як співалось у тоді новій пісні гурту «Рутенія»: «Готуйся до війни…». А з точки зору щойно прийнятих законів, за усіма працівниками ТРК «Броди» «тюрма плакала». У той момент я по справжньому був гордий за те, що ми робили.

Мораль: просто, роби свою роботу. У якийсь момент може виявитися, що вона – надзвичайно важлива складова Боротьби.

Момент четвертий: Кінець січня 2014-го. Розпал подій на вулиці Грушевського. У штабі районного Комітету Опору на поїздку в Київ записалася група хлопців з Бродівської «газовні». Серед них – мій однокласник Толік Гуляйгродський, батько трьох дітей (наймолодшій донечці на той ще не було й двох років). До Революційної Зими Толік ніколи у політичному радикалізмі (та й у політиці взагалі) помічений не був, а тепер все рвався і рвався на Майдан. Керівник Комітету Руслан Шишка їх відправив. За кілька днів дзвоню: «Толік, як там? Що робите? Може додому вертайся…». Спокійна з гумором відповідь професійного революціонера: «Ні, до дому ще не поїду. Тут гарно: все горить. Носимо шини, виколупуємо бруківку. Їсти є що, спати є де, правда, пити не можна, але потерпимо». Від цієї відповіді простого трудяги у мене черговий раз «мурашки».

Мораль: революція – загадкове явище, вона захоплює у свій вир і ставить у ряди навіть найнесподіваніших людей.

Момент п’ятий. Десь, напевно, на початку лютого 2014-го, коли бої на Грушевського потроху почали затухати, я зайшов у офіс свого кума, не «тилового», як я, а справжнього «фронтового» революціонера, який був на Майдані і 1 грудня і (як виявилося потім) 18-21 лютого, Ігоря Клима. Ми довго говорили. В основному, про те, що Революція зайшла в тупик, що тепер великий Майдан напевно розійдеться, але протести триватимуть аж до президентських виборів, які мали відбутись на початку 2015 р., а потім будуть фальсифікації і все почнеться з новою силою. І головне завдання – протриматись цей важкий 2014 р. Коротше: «цей дощ надовго». І я вже виходив з Ігоревого офісу, як він мені в спину сказав: «Якщо Бог не спланував інакше…».  Бог таки спланував інакше: насправді до переможного закінчення Революції залишалося менше місяця…

Мораль: ми не завжди можемо адекватно оцінити «куди котиться світ», то ж – сумніватися у правильності своїх висновків варто завжди.

Момент шостий. 20 лютого 2014 р., десь половина восьмої ранку. Багато наших вже третій день там на Майдані (Ігор Клим, Ігор Матійчук, Михайло Тереховський, Василь Целюх… Хай вибачають ті, чиїх імен не пригадав, їх - багато). У цей час до Майдану мало б добратися ще кільканадцять наших сміливців, серед яких – мій брат, Андрій Булишин. Я телефоную: «Як там?». Відповідь: «Майдан у жахливому вигляді, людей майже немає, страшнувато…». Дзвоню десь опів на дев’яту. Відповідь: «Уже легше, підтягуються люди, отримуємо наряди…». Телевізор на робочому місці постійно ввімкнутий, чую про розстріл. Але не дзвоню: якщо живий, то йому не до мене. Добре, що мама не має можливості дивитись телевізор. Подзвонив вже пообіді: дякувати Богу, живий і не поранений. Лише, каже, куртка вся вимазана кров’ю: поранених і мертвих виносив.

Мораль: будь вдячний тим, хто не побоявся.

 

Бродівчани перед від’їздом у Революційний Київ. Лютий, 2014 р. Фото Михайла Шишки

Момент сьомий. Вечір 21 лютого 2014 р. Я повертаюсь від мого хворого старшого сина з Революційного Львова у Революційні Броди. Такі відчуття бувають лише кілька разів за життя. У кожному другому селі – блокпост, у кожному селі вздовж траси – десятки-сотні лампадок у пам’ять про полеглих… Ще далеко не було ясно чим усе завершиться, але було непереборне Відчуття, що навколо відбувається Щось Велике, Містичне…

Мораль: ми не маємо права забути ті дні і тих людей! Навіть, якщо здається… Здається, як часто буває, що хлопці загинули ні за що, що перемогою скористалися негідники, що Європам і Америкам ми «сто років» не потрібні… Не можемо забути ще й через те, що їх уже не Небесна Сотня (=рота),  не Небесний Курінь (=батальйон) і навіть не один Небесний Полк. Їх – вже Небесні Полки. У множині… Надто багато Крові пролито... 

 

Володимир Булишин,

21 лютого 2016 р.

 

P.S.: Мушу зізнатись: на Майдані я був мало. У найважчий останній місяць – взагалі не був. Чого гріха таїти: до почуття відповідальності за ввірену мені роботу (яка враз стала не лише революційною, а й протизаконною) тоді додалось почуття нормального страху сорокарічної людини за долю двох (неповнолітнього і малолітнього) синів. Тому я захоплююся вами, хто відкинув тоді усі «проти» і поїхав у Революційний Київ. І з почуттям шани і вдячності молюся за тих, хто з  того Революційного Києва пішов у  Вічність…