Специфіка світових історичних процесів протягом останніх десятиліть обумовила суттєве підвищення зацікавлення проблемами невеликих територій та громад, що їх населяють, населених пунктів, родин, особистостей. Не оминули ці тенденції і істориків. Поступово відчутною стає ця «зміна акцентів» і в українській історичній науці: з’являються  нові цікаві дослідження з питань «регіональної» та «локальної» історії, «історії повсякденності», організовуються нові наукові центри, проводяться цікаві конференції, відбувається синтез «старого» краєзнавства з класичними історичними дисциплінами. Результати досліджень, так чи інакше знаходять відображення у засобах масової інформації, доносяться до громадськості через друковані видання, Інтернет, через освітній процес тощо.

Важливим наслідком цього є «пробудження» інтересу представників чи вихідців з громад до проблем їхніх «малих батьківщин», породжує їх прагнення змінити на краще соціально-економічне становище громад. Ці ж громадські ініціативи у свою чергу інколи знову ж стають стимулом для наукових пошуків та їх популяризації. Так сталось і з ідеєю відзначення 500-річчя першої писемної згадки про село Пеняки, яке співпало із 190-ю річницею народження видатного мецената, колекціонера, природознавця, політичного діяча Галичини, графа Володимира Дідушицького (1825-1899), а також із річницями народження інших діячів, пов’язаних з Пеняками [1].

Саме діяльність організаційного комітету з відзначення ювілейних свят стала стимулом для цього аналізу уривка документу, де вперше згадується село.

Цим документом є поборовий (податковий) реєстр 1515 р., який був виданий у серії «Zródłdziejowe» у Варшаві 1902 р. [2]**. Попри лаконічність, обумовлену його призначенням, документ є доволі цікавим і може бути корисним як для дослідників історії як села Пеняки, так і для інших дослідників локальної чи регіональної історії. Тому, вважаємо за доцільне у додатку навести уривок, де перераховані маєтки тодішнього Олеського майнового комплексу, маєтностей Фрідруша (Фридерика) Гербута[3] та Золочівського майнового комплексу. 

У частині реєстру, де перераховані населені пункти, які належали  Фрідрушеві Гербуту, бачимо топонім «Пєняки» (Pyenyaky). Село, станом на 1515 р., поряд з селами «Суходол» (Suchodol, тепер. Суходоли),  «Бєльовеч» (Byelovyecz, суч. Білявці) та «Стохин» (Stochyn, скоріше за все – колишнє поселення Стогин між сучасними селами Лугове (Чехи) та Лучківці (Кадлубиська) Бродівського району), записане як «innovaradicelocati» («на новому місці засновані»). Це мало б означати, що зазначених сіл перед тим або не було зовсім, або вони були знищені. Тут у пригоді дослідникам міг би стати документ про поділ майна Пьотра Сєнінського 1511 р., наведений в додатку до «Хроніки Олеська» Садока Баронча[4]. У переліку маєтків, що підлягали поділу Пеняки не вказані. Це могло б означати, що їх на той момент не існувало, якби не одна проблема… Форма, у якій названі деякі топоніми, наштовхує на думку, що документ написано не на початку XVI, а уXVII ст. Тобто виникають певні сумніви щодо достовірності документа, як акта поч. XVI ст. У будь якому випадку, зазначений документ ще потребує прискіпливого вивчення та перекладу з латини сучасною українською мовою***. 

Фридерик Гербурт з мечем на фоні Олеського замку. Колаж. Ідея Сергія ГорбенкаВиконання колективфірми «КолірПро»2000 р.[5].

 

Але, додаткові відомості про історію села Пеняки, очевидно, можна почерпнути з того ж реєстру 1515 р. В частині, де перераховані маєтності Золочівського комплесу поряд з селами «Плугов» (Pluchow), «Побуcче» (Poobusсze) у документі згадані села «Здвизин» (Zdwyzyn) та «Пєняковче»  (Pyenyakowcze) з приміткою, що вони було «fundatus cremate» («до кореня спалені»). Очевидно, що відбулось це спалення незадовго до складення реєстру. Можемо висунути припущення, що села були знищені під час татарського нападу 1512 р., коли, як пише Садок Баронч, «прийшов навесні хан перекопський до Руських країв з двадцяти п’яти тисячами [війська]; розбив табір між Буськом і Олеськом, а звідти розпустив загони на всі сторони» [4, 12].

Таким чином, видається, що документ 1515 р. дає нам не лише першу згадку про село Пеняки, але й певний матеріал до його історії. Зокрема, реєстр дає можливість припустити, що незадовго до 1515 р. на землях Золочівського майнового комплексу, можливо, десь поряд з селами «Плугов» (суч. Плугів Золочівського району), «Побусче» (суч. Верхобуж? Золочівського району) та «Здвизин» (суч. Звижень Бродівського району) існувало село «Пєняковче»  (напевно, в українській транскрипції – Пеняківці). Соріше за все під час татарського нападу навесні 1512 р. село було спалене. Можливо, частина колишніх мешканців села поселилась неподалік, але вже за межами Золочівських земель, на території, що належала Фрідрушеві Гербуту, заснувавши поселення із назвою Пеняки.

Цікаво, що назва нового поселення, з однієї сторони, ніби то, позначає спадкоємність від знищеного села Пеняківці, з іншої – стверджує, що це вже інший населений пункт, з іншою назвою.  Пояснення може критися у тому, що новозасноване село перебувало у іншій власності, і трансформацію назви було проведено свідомо, з метою уникнення можливих плутанини та майнових суперечок між власниками.

На яких конкретно територіях на зламі Середньовіччя і Ранньомодерного часу знаходились села Пеняківці та Пеняки? Відповідь на це питання зможуть дати майбутні археологічні дослідження. Сьогодні ж з певністю можна стверджувати, що населені пункти з коренем Пеняк-  у назві існували десь у районі сьогоднішнього села Пеняки як до, так і після 1515 р. Можливо, виникнення поселення, яке мало назву Пеняківці варто пов’язувати з городищем Княжої Доби, виявленим доцентом кафедри археології та спеціальних галузей історичної науки Львівського національного університету ім. Івана Франка, кандидатом історичних наук Ярославом Онищуком за кілька кілометрів на південний захід від Пеняк (поряд з колишнім селом Ґуціско Пєняцке) [6]. 

Також, принагідно хотілося б звернути увагу на обставини появи перших писемних згадок про населені пункти сучасної Бродівщини. У 1431 р. маємо перші згадки про поселення тодішнього Олеського територіального комплексу [7]. Згадки ці пов’язані з перипетіями останніх років боротьби за ці землі між Великим Князівством Литовським і Польською Короною. Населені пункти згадані тут як місця осідків осіб, які, очевидно, перебували у васальній залежності від держателя Олеська. У складеному ж через 84 роки, у 1515 р., поборовому реєстрі населені пункти території фігурують лише як сільськогосподарська периферія великих майнових комплексів.

 

 

 Роботу вперше опубліковано у збірнику, виданому з нагоди 500-річчя першої писемної згадки про село Пеняки (Пеняки. Життєпис села. – Броди: Видавничий відділ КП «Районна газета «Голос відродження», 2015.) Тут публікується із незначними змінами. 

  

 

*Автор вдячний за допомогу в написанні статті директору Бродівсього історико-краєзнавчого музею Василеві Стрільчуку та старшому науковому співробітнику музею Андрієві Корчаку.

1. [Гавришків М., Шишка М.]. Пенякам 500. Запрошення. – [Броди, 2015]. 

2. Zródła dziejoweTXVIIICzęść IPolska XVI wieku pod względem geograficzno-statystycznymTVIICzęść I. – Ziemie Ruskie. Rus Czerwona. – Warszawa, 1902. – S.124, 152, 157-158. 

** Принагідно варто зазначити, що у цьому ж документі вперше згадано доволі багато населених пунктів сучасного Бродівського району. Див. Додаток. 

3. Фридерик Гербурт [Електронний ресурс] // Вікіпедія — вільна енциклопедія. URL: https://uk.wikipedia.org/wiki/Фридерик_Гербурт (дата звернення: 08.09.2015).

 4. Barącz SadokKronika Oleska (Баронч С. Хроніка Олеська. Репринтне видання 1864 року / Передмова Д.Чобота). – Броди: Просвіта, 2005. – С.78-86. 

*** Думка висловлена Андрієм Корчаком. 

5. Горбенко С. Фредерік Гербурт - рицар XVIcт. : Досвід комплексного дослідження постаті Фредеріка Гербурта-Одновського на підставі історіографічних, археологічних та антропологічних даних[Електронний ресурс] // Офіційний сайт С. А. Горбенка. URL: http://www.serguei-a-gorbenko.net/ua/gallery/ryiczari_srednevekovya/frederik_gerburt.html (дата звернення: 08.09.2015). 

6. Онищук Я. Нові матеріали до вивчення давньоукраїнських пам'яток Вороняцького горбогір'я // Галицько-Волинська держава: матеріали і дослідження. - Львів, 1999. - С. 25-26; Онищук Я. Археологічні пам’ятки Бродівського району Львівської області (за матеріалами Бродівського історико-краєзнавчого музею) // Археологічні дослідження Львівського університету. Вип. 11, 2008. – С. 172-194. (URL: http://lnu.edu.ua/publications/collections/archeo/2008_11/12Onyschuk.pdf (дата звернення: 08.09.2015)); Онищук Я. Найдавніша історія села Пеняки та його округи // Пеняки. Життєпис села. – Броди, 2015. – C.11-15.  

 7. Prochaska APrzebaczenie królewskie ziemianom oleskim w 1431 r. // Kwartalnik historycny. – Rocznik IX. – Lwów. 1895. – S. 43-45.

 

 Володимир БУЛИШИН, 

Творча лабораторія "На межі"

 

Додаток. Дані поборового реєстру 1515 р. щодо Олеського майнового комплексу, маєтностей Фрідруша (Фридериа) Гербута та Золочівського майнового комплексу (ZródłdziejoweTXVIIICzęść IPolska XVI wieku podwzględem geograficzno-statystycznymTVIICzęść I. – Ziemie Ruskie. Rus Czerwona. – Warszawa, 1902. – S.124, 152, 157-158.)* 

 

REGESTRUM EXACTIONIS FERTONUM 

[…] 

3. TERRA LEOPOLIENSIS 

Pop Mykulynski fertonem, pop Federowsky gr. 15,

pop Voskrzeszyensky fertonem, pop Wnyeszensky,

molendinum sub castro inferius iuxta taxam civilem 6 1/2 marcam solvit. 

 

[…] 

 

Olyesko. 

Molendinum opidi valnyk fertonem, pop gr. 15. 

Cadluyscza, lan. 4, pop gr. 15.

Ponykovycze, lan. 3. .

Podhorcze, lan. 2, mol. man. gr. 6.

Vyszoczko, lan. 1. molendinum manuale gr. 6.

Jastkovycze, lan. 3.

Zidow, lan. 3.

Czernycza, lan. 1.

Brody, lan. 3.

Smolno, lan. 2, mol. valnyk fertonem.

Zakomarze, lan. 2, molendinum desertum.

Berlin, sors ejus lan. 1, mol. desertum.

Bug, lan. 1. 

Fredrusz. 

Holoskovycze, lan. 1.

Konyuskow, lan. 1.

Czeski, lan. 1.

Kąthy, lan. 1.

Jaszyonow, lan. 5, mol. manuale gr. 6.

Ronyow, lan. 3.

Comarow, lan. 3.

Zablotcza, lan. 1.

Czernycze, sors de medio laneo.

Ponykwa, lan. 2.

Berlyn, sors lan. 1.

SuchodolByelovyeczStochynPyenyaky, in nova radice locati.

Zaloseze, Chvatowcze, funditus vastate.

Czechy, sors Zarwanyczky, lan. 2. Sors Petusowsky deserta, pop gr. 15.

Czeremoszna, sors Andree, lan. 2, pop desert., mol. valnyk fertonem. Sors Zorathynski, lan. 2.

Vszna, sors Zorathynsky, lan. 2.

Sors Andree, lan. 2.

Podlyeszye, Zelasko crematum.

Podhorcze, sors Petri, lan. 2, mol. manual gr. 6.

Sors Bartoszy, lan. 2. mol. manual gr. 6.

Zelechovcze, Hredylow, lan. 2.

Dubye, lan. 8, mol. man. gr. 6, tab. vect. gr. 6. 

 

Złoczow.

Molendinum marcam. 1/2, pop gr. 15.

Stolpyn, servi.

Przewłocznelan. 5, popgr. 15.

Czepelowczelan1.

Thurzelan. 5.

Podlipcze, funditus per Tartaros vastatum.

Pluchow, lan 10lanei deserti 4, mol. manual gr. 6, pop des.

PyenyakowczeZdwyzyn, fundatus cremate.

Poobuscze, lan. 1.

Manayow, lan. 1.

LyethowysczaStruyathynŹelechowczeNoscze, fundatus cremate.

Holubowycza, lan. 5.

Rzemyazowcze, crematum, taber. 4 vect. per. gr. 6. mol. valnyk fetonem.

Snowycze, lan. 4 1/2, pop desertus.

Chilczicze, fundatus cremate.

Lipowcze, lan. 3, mol. miserum gr. 4. 

  

* Топоніми, які локалізуються на території сучасного Бродівського району виділено підкресленням.

 

 

       Директор Інституту археології Львівського національного університету ім. Івана Франка Михайло Филипчук більше двох десятків років займається дослідженням Пліснеського археологічного комплексу (сьогодні – територія Підгорецької сільської ради Бродівськoго району). Після завершення польових досліджень 2015 року він відповів на ряд запитань.

 

Кадр з відео ТРК «Броди» 

 

-  Михайле Андрійовичу, сформулюйте коротко для пересічного читача, що таке Пліснеський археологічний комплекс і в чому його унікальність. 

Пліснеський археологічний комплекс - це унікальна сукупність пам’яток різного часу, які знаходяться на території і в околиці сучасного хутора Пліснесько. Головне місце в комплексі посідає залишки міста слов’янського часу, а також давньоруського літописного міста Пліснеськ, яке двічі згадується в Літописі - під 1188 та 1232 роками і у «Слові о полку Ігоревім». Дослідження Пліснеська розпочато ще на початку ХІХ ст.

Багаторічні дослідження дають сьогодні змогу стверджувати, що впродовж кінця VІІ - середини ХІІІ століть тут функціонували: культове місце - кінець VІІ – кінець Х ст. (в урочищі Оленин парк); слов’янське городище  ІХ - Х ст. (в урочищах Побіч, Поділ, Кецарки, Оленин парк, Замчисько, Високе городиско, Поруби); городище літописного Пліснеська ХІ-ХІІІ ст. (урочища Оленин парк, Замчисько, Високе городиско); курганний могильник ХІ – поч. ХІІ ст. (ур. Поруби), а також -  Підгорецько-Пліснеський монастир ХІІ - ХVIІІ ст. (ур. Оленин парк та Високе городиско).

 

-  Коли виникло перше поселення на Пліснеську і коли на ньому з’явились перші укріплення?

 

Тут дуже благодатне місце. На мисоподібному плато Пліснеська, навколо якого є виходи джерельних вод, люди селилися ще з періоду мезоліту. Моїми попередниками, зокрема Іваном Старчуком та Ярославом Пастернаком, було також виявлено селище ранньозалізного віку. Слов’яни вперше заселяють урочище Оленин парк, а також урочище Побіч десь з кінця VII ст. від Різдва Христового. У той час внизу розташовувалось селище, а наверху зародилося культове місце. А вже з середини IX ст. це місце обноситься валами та ровами. Тобто йде спорудження величезного міста-держави, яке проіснувало до кінця Х ст. і мало загальну площу близько 450 га.  У ХІІ - ХІІІ ст. оборонні укріплення відновлюються лише в Олениному парку та на Замчищі, на площі близько 3 га. 

 

Фото з книги Дмитра Чобота «Підгірці. Історико-архітектурна перлина України» (Броди: Просвіта, 1998) 

 

-  З чим, на Вашу думку, пов’язана потреба наших предків укріплювати такі значні території?

 

Виникнення міст в історії людства в першу чергу пов’язане із формуванням держави. Під час переходу від родового устрою до цивілізації у світовій практиці спостерігається дві моделі міст. Якщо вони виникають завдяки саморозвитку місцевого населення, яке вже дозріло до переходу від родоплемінних до державних структур, тобто зсередини, тоді з’являються міста-держави. Класичним прикладом може бути Давня Греція, де було понад 400 полісів, які згодом об’єдналися в Афінський та Пелопонеський союзи. Подібні явища проходили і в Східній та Південно-Східній Азії, у Мезоамериці тощо. В українському Прикарпатті міста мають саме таку структуру: міста-поліси (міста-держави), які утворилися шляхом злиття кількох поселень навколо культового місця. І тоді обгороджувалася, укріплювалася для захисту велика територія.

Інша справа, якщо ми маємо городища бурґівської, тобто замкової моделі. Ця модель характерна для всього Подніпров’я (сіверян, полян, частково деревлян) і далі на північ. Там, як я вбачаю, на певному етапі розвитку місцевого  населення (у середині ІХ ст.) прийшли скандинави-варяги і долучилися до формування держави. Городища там всі маленькі. Пізніше цей замковий тип було при внесено сюди: в Пліснеськ, Галич, Теребовлю, де на місці знищених міст-держав з’являються невеликі городища площею кілька гектарів.

 

-  І у 990-х роках війська Володимира Святославича, котрого ще називають Хрестителем, знищили це все? Яка подальша доля Пліснеська? 

 

У 992 чи 993 році Володимир Великий, з однієї сторони, а Болеслав Хоробрий з іншої, практично розірвали величезне протодержавне об’єднання, яке простягалось аж від Південної Буковини (Сучавський повіт на території сучасної Румунії). По ріці Збруч, горбогірних пасмах Вороняк і Гологір проходили східні та північні межі. А далі - до Люблінської височини і аж за Краків. З південного-заходу ця територія обмежувалася Карпатськими горами. Це величезне об’єднання свого часу згадував візантійський імператор Костянтин VII Багрянородний у своїй праці «Про управління імперією». Зокрема він писав про Велику Хорватію і чітко вказав де вона розміщена: це 30 днів ходьби від Чорного моря; 4 дні шляху від печенігів, котрі в той час заселяли український степ; один день ходьби з Туркії (тоді так називали Угорські землі в Панонії) та один день - від Багіварії (тобто Східно-Франкської імперії).

Археологічно це все підтвердилося не лише нашими дослідниками, а й румунськими, наприклад Андронік Мугур опублікував понад 80 городищ з території Південної Буковини. Так само - всі ті городища, які відкрили польські дослідники у Посянні та Верхньому Правобережному Повісленні. І хоча поляки вважають, що майже кожне досліджене ними городище – це племінний центр, насправді - ситуація дещо інша.

Тому, коли Володимир зруйнував це державне об’єднання, він частину його приєднав до Київської Русі, аж до Перемишля, практично до майбутньої Лінії Керзона. А Болеслав Хоробрий забрав до Ранньопольської держави другу частину – майбутню Західну Галичину. Пізніше уже після смерті Ярослава, за Ярославичів, починається поступовий відхід Галичини від Києво-Руської держави. На цих землях утворюються Перемишльське, Теребовлянське, Звенигородське та Галицьке князівства. Однак, ці землі були дуже спустошені, тому цей відхід був дуже повільний. А вже з середини ХІІ століття маємо бурхливий розвиток цих територій.

 

 Михайло Филипчук в Олениному парку. Кадр з відео ТРК «Броди» 

 

-  Чи був Пліснеськ у слов’янський та Києво-Руський час центром якогось територіального утворення? Якщо так, то чи було це утворення ідентичне пізнішій Олеській землі (повіту)?

 

Формування держави давніх Великих Хорватів в українському Прикарпатті визначало розбудову територіально-адміністративної структури, в якій Пліснеськ мав своє місце.  Він займав другий щабель в адміністративній ієрархії, на рівні з Теребовлею, Перемишлем і Ревно на Буковині. За площею та складністю забудови, він рівнявся з цими трьома величезними містами. Але всі вони знаходяться на щабель нижче від Галича. Тоді проходив процес формування 4-х ступеневої структури старохорватської спільноти, з Галичем на самому верху. Далі – другий рівень: Пліснеськ, Теребовля, Перемишль, Ревно (мало додатися ще Стільсько, але воно не було добудоване). А нижче – знаходилися укріплення 3 і 4 рівнів. Зараз ми лише починаємо дослідження цих територіальних структур. Вже напевно майбутні дослідники будуть визначати територіальні межі і деталізувати структуру Великої Хорватії.

Не думаю, що безпосереднім наступником цієї адміністративної території був пізніший Олеський повіт. Оскільки треба чітко собі усвідомити: етнографічно і географічно Волинь і Українське Прикарпаття дуже переплетені, особливо, - у верхів’ях річки Західний Буг. І територія Волині, географічно, етнографічно, вклинюється аж до самого підніжжя Вороняк. Це були споріднені племена, хоча розвивалися вони дещо по-різному…

 

Розкопки на Пліснеську. Фото з сайту «Католицький оглядач» (http://catholicnews.org.ua)

 

-  До Пліснесього археологічного комплексу входить багато десятків курганних поховань, які традиційно вважаються варязькими. Коли і за яких обставин з’явились варяги на Пліснеську? Які функціії вони виконували і коли зникли?

 

За моїми підрахунками, на Пліснеську до 1810 року було десь 365-370 курганів. Зараз уціліло близько 140 курганів. Понад 220 курганів розкопані - практично зруйновані. До цього приклалися настоятель Підгорецького монастиря Варлаам Компанєвич і генерал-губернатор Галіції Франц фон Гауер у 1810 та 1816 роках. У 30-х роках ХІХ ст. – власники Підгорецького замку Тит Дзелинський та Леон Жевуський. У 1865 р. – Август Бєльовський. Згодом, з 1881 до 1883 р., кургани розкопував Тадеуш Зємєнцький. Треба зауважити, що темпи досліджень останнього були дуже високі: за 2 тижні впродовж одного польового сезону, як він описує, було розкопано 25 курганів. Практично з поховання вибиралося все, кості розкидалися, фіксації - нуль. Їх цікавили тільки речі. Тому матеріал, який походить з цього могильника, осідав у приватних колекціях, значна частина якого зараз зберігається в фондах Інституту археології Яґелонського університету у Кракові. Зараз цей матеріал опрацьовує польський дослідник Радослав Лівох. Лише у 2000-х роках поляки почали давати точні описи тих речей, фотографії тощо. Це - перше.

Друге: всі ці речі є скандинавські. Це - стовідсотково. Бо ми знаходимо до них аналогії саме в Скандинавії в ХІ і навіть в першій половині ХІІ ст. Це - перстені, браслети, предмети озброєння тощо.

Третій момент. Цього року доведено, що варязькі поховання з’явились вже після руйнації валу Х ст. Тобто, цей величезний могильник виник тоді, коли городище слов’янського часу вже було зруйноване наприкінці Х ст. Захопивши прикарпатські землі, Володимир залишив у Пліснеську гарнізон із скандинавів-найманців, які, як це відомо зі скандинавських саг, з «Повісті минулих літ» та з інших джерел, за гроші служили у Київських князів. Якщо вірити сагам, то, наприклад, Ярослав Мудрий, коли князював ще у Новгороді, платив одному скандинаву-найманцю 37 грам срібла за рік. Якщо ж той був керманичем на човні, то отримував в 2 рази більше. Такі скандинави загонами по 600, 800, 700 чоловік служили у Києві, Чернігові, інших містах, зокрема, - в осередках княжої влади на новозахоплених землях. Вони займалися збором податків, воювали в міжусобних конфліктах або в разі нападу іноземців. Так варяги з’явилися і на Пліснеську. І були вони тут практично до середини ХІІ ст.

Спочатку їхніх померлих ховали за обрядом підкурганного тілопалення. Це – абсолютно германський, скандинавський обряд. Згодом, коли вони вже поступово почали християнізуватися, в ХІ - на початку ХІІ ст., з’являються підкурганні тілопокладення. Тобто вже йде змішування скандинавського язичництва і християнськими обрядами. А в середині ХІІ ст. масово будуються церкви і поширюється абсолютно християнський поховальний обряд: в ямах з невеличкими надгробками західної орієнтації. 

 Геодезичний план Пліснеська. Автор Михайло Филипчук 

 

-  Десять років тому львівський історик Ігор Мицько висунув гіпотезу про те, що у Х ст. у Пліснеську володарював князь Олег і саме тут у нього народилась донька – майбутня свята рівноапостольна княгиня Ольга. Ви не поділяєте цієї думки. Чому?

 

Я звик будувати свої висновки не на версіях і гіпотезах, а на загальновизнаних археологічних, писемних, лінгвістичних та інших джерелах. Наприклад, - на праці візантійського імператора Костянтина Багрянородного «Про управління імперією» (написана між 947 та 953 роками). Ця книга побудована не на міфах, легендах чи переказах. В ній, на основі свідчень дипломатів, військових та торгівців подано місцезнаходження, назви та характерні особливості племен і народів, більшість з яких на той час межували з Візантією, зокрема, - на території сучасної України. І він чітко вказує, що там-то і там-то є Велика Хорватія. Це є перший момент.

Другий момент. Впродовж майже всього Х ст. територія Великої Хорватії (нехрещеної), не входила  до жодних сусідніх молодих держав, у тому числі й до Києво-Руської держави, яка в Х ст. тільки поступово  завойовує землі: 915 рік - тиверців, 945-й - деревлян, 981-ий – починає підкорювати волинян, бужан, лучан і аж 992-го – Володимир іде на хорватів.

Можна ще багато говорити, але я вважаю, що у Пліснеську Олега і Ольги не могло бути. Такі «солодкі» версії часто подобаються людям, але я – проти цього.

 

-  Що Ви вважаєте своєю найціннішою знахідкою за багато років дослідження Пліснеська?

 

Коли я починав досліджувати Пліснеськ, вважалося, що на цих землях не могло бути міст полісної структури. Чому? Бо це суперечило концепціям московської, промосковської, польської шкіл. Вважалося, що ці землі окраїнні, що це є периферія якоїсь держави: ранньої Польської, Києво-Руської тощо. Але ж на цих територіях формувалося ядро всього словянського світу! І власне тут, з середини, виникали протодержавні структури поліси. Найціннішим результатом за останні 25 років роботи в Пліснеську я вважаю те, що вдалося повністю підтвердити теорію про полісну модель словянських міст, яких в Західній Україні віднайдено 86. Оце і є найцінніше. А всі речі, добуті під час розкопок, мають другорядне значення. Це означає, що наш народ до приходу Володимира витворював власні державні структури. Думаю, що те ж саме було й на Волині. Зараз там мої колеги проводять дослідження. І я сподіваюсь, що вони знайдуть і там докази полісної структури міст.

І ще одне: міста  полісної структури будуються навколо сакрального місця, пов’язаного з міфічним або історичним героєм. В античних містах-державах це місце називається Теменос. І на Пліснеську ми маємо таке місце!

 

   Андрій Филипчук на розкопі. Кадр з відео ТРК «Броди»

 

-  А що є найбільш цінною знахідкою цього сезону? 

У цьому сезоні найцікавіші знахідки отримали Андрій та Галина Филипчуки, тобто мої син і невістка.

Андрій дуже добре дослідив восьму лінію оборони і встановив, що вона слов’янського часу. Сьогодні практично всі слов’янські лінії захисту вивчені і це підтверджує полісну структуру Пліснеська того часу.

Галина провела надзвичайно цікаве дослідження, яке підтверджує нашу теорію про те, що частина курганів варязького могильника в урочищі Поруби була насипана поверх старшого валу Х ст., перекриваючи його. Тобто, коли тут ховали скандинавів, вал, як оборонна споруда вже не функціонував.

 

-  Розкажіть, будь ласка, що на підставі Ваших досліджень можна сказати про сакральну історію Пліснеська.

 

Я б сказав, що Пліснеськ – це дійсно своєрідна духовна «Мекка». Тут ми маємо класичний варіант, який підтверджується вітчизняними та іноземними писемними джерелами, зокрема ватиканськими документами, коли на місці поганського культового центру виникають християнські храми. У даному випадку маємо не просто церкву, а монастирський храм.

У VIII - Х ст. в Олениному парку функціонував культовий поганський центр, який складався із язичницького храму, будинків-контин жерців, що були розташовані навколо храму, а також символічного, духовного «жертовного поясу», де були поховані людські жертви. У храмі обов’язково був ідол, пошуки якого зараз ведуться.

У ХІІ ст., а точніше 1180-го року відповідно до відомостей, які є на плиті в сучасній церкві, виник християнський храм монастирського характеру. І, найцікавіше, що поруч з тою церквою, практично на місці язичницького храму, віднайдено рештки невеличкої церкви, яку можна сміливо пов’язувати із початками Пліснесько-Підгорецького монастиря.

А далі цей монастир розвивався: у ХІІІ-ХІV ст. він перемістився на  Середгороддя, у XV-XVI ст. - на місце сучасного монастирського цвинтаря. Із XVI до середини ХІХ ст. маємо аж три церкви (одна перекривала іншу) навпроти дзвіниці на території сучасного Підгорецького монастиря.

Крім того, після масового прийняття християнства в ХІІ - ХІІІ ст. у Пліснеську було не менше шести парафіяльних одночасових церков. Одну із них в урочищі Церковиська повністю розкопав Роман Багрій. Ми віднайшли церкву на Замчищі. Дві віднайшов на Середгородді Іван Старчук і ще дві віднайшли ми в північній частині Середгороддя.

 

 Артефакти з Олениного Парку (Інститут археології ЛНУ ім. І. Франка): 1 – натільний емальований хрест; 2 – фрагмент персня; 3 – дротяне кільце; 4 – сережка; 5 – фрагмент браслета з розширеними потовщеними кінцями; 6 – фрагмент браслета з розширеними потовщеними кінцями; 7 – застібка для одягу; 8 – долото; 9 – великий ніж скрамасакс?

 

 

-  Які подальші плани щодо Пліснеська у директора Інституту археології ЛНУ ім. Івана Франка та представників його «школи»?

 

Ми завершили широкомасштабні розвідки, якими абсолютно підтверджено теорію про те, що в слов’янський час, тобто з кінця VII- до кінця Х ст., Пліснесько мало полісну структуру. Це – було місто-держава, яке знаходилося на північно-східному краї Великої Хорватії, тобто тут на Вороняцькому горбогір’ї. За 25 років практично визначено структуру Пліснеського археологічного комплексу. В багатьох місця на городищі окультурено територію, де проводились дослідження, тощо.

Якщо говорити про плани, то, поза всякими сумнівами, головне для нас зараз - вивчення планувальної структури в різні часи: слов’янський та Києво-Руський. Зараз як ніколи гостро стоїть питання не лише як зберегти віднайдені речі, але й як показати людям розкопані та реконструйовані (заново відбудовані) житлові, господарські, виробничі, культові споруди, поховальні, оборонні об’єкти тощо? Я вже впродовж останніх 20 років займаюся підготовкою документації, яку подаємо у Львівську облдержадміністрацію, в обласну раду, в Київ для того, щоб зробити на Пліснеську археологічний заповідник-скансен. Наскільки мені відомо, зараз облдержадміністрація та обласна рада роблять все можливе щоб вже у цьому році виділити для організації заповідника 300 тисяч гривень. Однак, ще тривають якісь бюрократичні погодження на київському рівні.

 

-  А як Ви собі уявляєте цей заповідник?

 

Археологічні скансени мені довелося бачити за кордоном. Зокрема,   найбільше мені імпонує археологічний скансен в Старому Месті на Моравії. Це комплекс із 25-ти дерев’яних і однієї кам’яної будівлі на площі десь близько 3 га. Там невеличка площа, (в нас площа значно більша) і він приносить великі прибутки. Але що повинно входити в цей заповідник? Тут має бути відновлені частини лінії захисту на фоні чудового Вороняцького ландшафту, житлові, господарські, виробничі будівлі, наприклад, садиба Х ст. В іншому місці - садиба ХІ ст. Далі, в іншому куточку, наземні будівлі ХІІ - ХІІІ ст. з огорожею, з усім інвентарем, з муляжами, з домашніми тваринами… Тоді воно почне привертати увагу.

Так само - культові об’єкти: можна про трасувати фундаменти церков, дещо розкопати, під склом залишити - не обов’язково все відбудовувати. І це все поєднати гарними маршрутами. Старохорватський маршрут, Давньоруський маршрут… Тут вже є монастир. Але навколо Пліснеська повинна бути добра інфраструктура. Перш за все я маю на увазі мотель, паркінг для машин тощо. Потрібно щоб тут були легкі відпочинкові будиночки для сімей і тому подібне.

Тобто, роботи тут буде дуже багато. Оскільки така інфраструктура передбачає і виготовлення сувенірів, кераміки, приготування страв давньоукраїнської та давньокиївської кухні, організації атракцій, проведення різного роду фестивалів та етнографічних свят. Все це було б чудово! Це все ми обговорюємо з директором Інституту народознавства НАН України, академіком Степаном Павлюком. І сподіваємося, що в обласній держадміністрації будуть плани як це реалізовувати крок за кроком. 

 

  Пластична панорама Пліснеська. Робота Ігоря Качора на основі досліджень Михайла Филипчука (http://forum.zamki-kreposti.com.ua)

 

-  Що мало б дати створення заповідника самій пам’ятці, Пліснесько-Підгорецькому монастирю, Підгорецькій громаді?

 

Почнемо з самої громади: заповідник для громади був би фантастичним місцем, де можна було б не просто працевлаштуватися, а й працювати, не виїжджаючи за кордон, працювати в себе вдома із задоволенням. І роботи  було б достатньо. Це і будівництво та обслуговування інфраструктури, екскурсійні різні маршрути, харчування, сувеніри…

Для монастиря це також дасть дуже багато, оскільки приверне ще більшу увагу прочан. Адже вони зможуть користуватися інфраструктурою, яку створить заповідник. Також наявність заповідника мала б полегшити роботу настоятеля монастиря з державними органами, залучати бюджетні кошти для реконструкції  об’єктів.

Для пам’ятки, в першу чергу, це дозолить вберегти її від «чорних археологів», тому що зараз вони зробили з Пліснеська своєрідний «полігон». І, на превеликий жаль, це повторюється з року в рік. Зараз там єдиний охоронець, що їх ганяє коли нас нема - настоятель Підгорецького монастиря о. Віктор. За це низький йому уклін. Він дійсно любить нашу історію, вболіває за неї.

Думаю, створення заповідника дуже багато дало б не тільки Підгорецькій громаді але й Бродівському району вцілому. Тому, що це величезні гроші, це туризм, це робочі місця…

 

-  То, на Вашу думку, є добра перспектива?

 

Якщо буде фінансування, нормальна робота з бізнесом, зокрема, з вихідцями з Бродівського району, які вже показали себе як меценати і не випускають Пліснеськ зі свого поля зору. Тут, у першу чергу, маю на увазі Президента Компанії «Будінвест» Віктора Петровича Коця, завдяки допомозі якого наша експедиція вже шостий рік поспіль працює на Пліснеську. (Та і не тільки нас він  підтримує:у цьому році він ще й серйозно допоміг у ремонті Підгорецького монастиря і фінансово підтримав громаду села Пеняки на Бродівщині у відзначенні 500-річчя першої писемної згадки про поселення).

Пліснесько знаходиться в межах «розкрученої» Золотої Підкови, в яку можна об’єднати пам’ятки різного часу: і слов’янського, і  Києво-Руського часу, і замки часів Польсько-Литовської доби…

 

Михайло Филипчук ділиться планами щодо Пліснеська. Фото з сайту «Спадщина» (http://www.spadshina.org.ua)

 

-  Чи відчуваєте Ви потребу у популяризації результатів Ваших досліджень?

 

Загальновідомо, що популяризація означає «обнародування». А раз так, то ми повинні популяризувати стовідсотково доведені речі. Простими словами доносити до людей достовірну інформацію. Я проти того, щоб популяризувати здогади, версії, додумки, різного роду міфи і таке інше. Це вводить людей у блуд. Нефаховий підхід до вивчення нашого минулого завдає непоправної шкоди. Часто ті люди, які раніше писали про «керівну і спрямовуючу силу радянського суспільства», «молоко і м’ясо за роки енної п’ятирічки», тобто вірою і правдою служили ідеалам совєтської системи, раптом взялися вивчати ранні періоди  нашої історії, появу нашого етносу, держави тощо.

По-друге, частина істориків шукає в історії сенсацію, шукає слави. Для мене це абсурд. Археологія, історія - це «чорна» робота. Для мене дуже важливим є принцип, котрий сформулювали ще древні латиняни: «Historia est magistraе vitaе» – «Історія є вчителька життя». Загальновідомо, що в світі цього ніхто ніколи не хоче дотримуватися і людство в мільйонний раз «наступає на ті самі граблі», тобто виникають військові конфлікти, боротьба за ресурсні зони. А мені історія цікава саме в тому сенсі, що вона повинна бути нашою вчителькою. Мені цікавий прагматизм наших пращурів, політ їхньої думки, вироби мистецтва, оборонного зодчества тощо. Тому, як тільки ми переконуємося, що це є так, а не по-іншому, тоді ми починаємо це популяризувати.

Що стосується популяризації результатів робіт у Плсінеську, то думаю, що добре було б, якби це йшло паралельно зі  створенням заповідника. Щоб в процесі розкопок, реконструкцій, чи будівництва інфраструктури йшло створення науково-популярних і навчальних фільмів, написання статей, створення інтернет-ресурсів… 

 

Пліснеськ з космосу (https://www.google.com.ua/maps)

 

-  Що б Ви хотіли побажати місцевим представникам влади та самоврядування, особливо – тим, яких буде обрано у жовтні цього року?

 

Зараз я хотів би побажати одного: як тільки будемо знати яка ситуація із створенням заповідника, організувати у Пліснеську невеличкий, без зайвої помпи, круглий стіл. Це територія Бродівського району, територія брідчан. І потрібно вже говорити про проблеми у процесі створення заповідника, які необхідно буде вирішувати на місцевому рівні, про залучення до роботи у заповіднику відповідних фахівців, різних фінансових кіл тощо.

Запросити на цей круглий стіл Віктора Коця, інших підприємців, зібрати такий собі «земляцький клуб», коло зацікавлених осіб, щоб вони вирішили, що потрібно робити і хто що робить. Тобто я б побажав ближче скоординувати зусилля навколо Пліснеська, окреслити усі проблеми і переконаний - частину з них, вдасться вирішити.

 

-  Дякуємо за спілкування. 

Розмовляли Володимир Булишин та Роман Єльчанінов.

 

 

24 липня 2015 р. у Бродах відбувся десятий по рахунку науковий семінарій «Ольжині читання». Ініціатором та основним організатором щорічного проведення заходу є львівський історик Ігор Мицько. Він, окрім іншого, - автор цікавої гіпотези про народження святої рівноапостольної княгині Ольги на землях сучасної Бродівщини. Після семінарію пан Ігор люб’язно погодився відповісти на кілька запитань.

  •  Пане Ігорю, для початку, якщо можна, дуже коротко викладіть суть своєї гіпотези? Отже, славнозвісна свята рівноапостольна княгиня Ольга була донькою Олега Віщого і народилась у давньоукраїнському Пліснеську (сучасних Підгірцях на Бродівщині).

     У нашому найдавнішому літописі «Повісті временних літ» говориться про те, що після возмужання Ігоря князь Олег привів йому жінку з «Плескова». Російська традиція бачить в цьому місті російський Псков, болгарські дослідники – Пліску, столицю їхньої давньої держави. На мою ж думку, в дійсності йшлося про Пліснеськ, хутір біля сучасних Підгорець. Він у Х ст. був одним з найбільших городів Європи. З його більше ніж 200 га площі не могли конкурувати Київ чи Краків, на той час маленькі поселення на декількох гектарах. Вивчення переказів про оборону Пліснеська київською княгинею Ольгою, даних археології, свідчень давніх арабських географів і створило наукову підставу для гіпотези про цей град як столицю володінь князя Олега та народження тут його доньки Ольги. Детальніше з суттю цих гіпотез можна ознайомитись у моїх статтях, які розміщено на сайті «На межі територій та епох».

  • Якщо можна, розкажіть про історію появи Вашої гіпотези. Як вона з’явилась на світ?

Насамперед про Провидіння. Мій батько Зіновій у 1940-х рр. працював адвокатом в Олеську. Знаючи про його любов до давньої історії, можу припустити, що він відвідував і славнозвісне Пліснеське городище. І не виключено, що під впливом тамтешньої легенди про київську княгиню Ольгу та її бояр Ігоря та Ростислава я і отримав свої два імени – Ігор та Святослав. Перше на честь чоловіка княгині, друге – на честь їх сина. Бо ім’я Ігор у ті часи ще не було поширеним серед традиційних галицьких родин.

Щодо гіпотези. Я довго займався дослідженням історії культури України другої половини ХVІ ст. – першої третини ХVІІ ст., зокрема, біографією друкаря Івана Федоровича (†1583), діяльністю Острозької академії (1576–1636). Одного разу, знічев’я, переглядаючи підручник з історії середніх віків, звернув увагу на дату: 981– рік смерті чеського можновладця Славніка. Пригадалося, що саме тоді в нашому найдавнішому літописі «Повісті временних літ» описано відвоювання у поляків Володимиром Святославовичем Волині та Галичини. Співставивши дати та події, довів, що тоді ніякого походу правителя Руси не було. Його придумали укладачі «Повісти». Насправді ж того року Володимир одружився із вдовою Славніка Аділлю.

Зацікавившись цим питанням, «поринув» у княжі часи. Не міг оминути і Підгорець. З ними пов’язані сентиментальні спомини про відпочинок там у дядька, б. п. Василя Дурняка.

Розроблена гіпотеза потребувала матеріалізації, тобто публікацій. Свого часу вісім років пропрацював у Львівській картинній галереї, під керівництвом б.п. Бориса Возницького. Одного разу в 2005 р. зайшов до нього розповісти про свою гіпотезу. І чи це не Провидіння – саме тоді до галереї принесли рідкісну для Галичини ікону св. Ольги.

Ця Велика Людина відразу пристала на пропозицію проводити щорічні наукові семінарії у Пліснеську, друкувати їх матеріали. Тоді ж було визначено і тематику наших зустрічей: біографія святої Ольги, початки України-Руси, історія Олеська, Підгорець, Золочева, в замках яких Львівська галерея мистецтв має свої філії. Згодом, завдяки Дмитрові Чоботові, почали розробляти і бродівські сюжети.

А у самих Бродах Десяті «Ольжині читання» відбулися 24  липня цього року. Однак, можливо, через те, що ми його проводили не на Пліснеську, княжна помстилась (як то іноді бува з жінками). Друга та третя години семінарію транслювались через Інтернет без звуку. Добре, що ми потім не пішли у баню. Бо свого часу княгиня спалила у лазні невгодних їй деревлянських послів. Це, звичайно ж, жарт…

  • Чи можна стверджувати, що на сьогодні назріла потреба в концептуальному перегляді нашої ранньої історії?

Без сумніву, і це, значною мірою, завдяки науковому доробку львів’янина Юрія Диби, зокрема, його сенсаційній книзі «Батьківщина Святого Володимира» (Львів, 2014).  У ній виявлено малу батьківщину князя св. Володимира – с. Будятичі на Волині. Спростовано твердження про започаткування Руської держави у Новґараді в ІХ ст. та повернено першість у цьому питанні Києву. Доказано, що в українських колядках про Маланку та Василя йдеться про св. Володимира та його матір Малушу. Тепер українці знатимуть, що прославляючи Рождество, вони згадують і Хрестителя Руси, його матір-чехиню.

Надзвичайно важливою є доповідь Диби на цьогорічних «Ольжиних читаннях». Він доводить, що початкова Русь кінця ІХ ст. – це давня територія України від Чернігова до Карпат. На початку ХІV ст. такою ж була Руська держава короля Юрія зі столицею у Львові. Тоді ж ці землі у грецьких церковних джерелах іменувались Малою Руссю, тобто, первинною, головною. Інедарма славетний Богдан Хмельницький також бачив нашу державу від Сіверщини до ріки Вісли. 

  • Олег (за вашою версією батько княгині Ольги) був варягом. Якими шляхами, на Вашу думку, варяги проникали у наші землі?

Потрібно наголосити на тому, що в наших землях осідали варяги-данці, на противагу ворогуючим із ними шведам, які засновували свої факторії на угро-фінських / пізніших російських територіях. Як довів Юрій Диба, спершу нормани до нас потрапляли через Віслу та Буг, дещо пізніше – з півночі, через Двіну та білоруські землі.

  • Деякі історики та археологи, зокрема, дослідник Пліснеського археологічного комплексу, директор Інституту археології ЛНУ ім. Івана Франка Михайло Филипчук, категорично заперечують вірогідність Ваших тез…

Україна – демократична країна…

  • А що кажуть російські історики? Вони ж звикли пов’язувати походження княгині Ольги з Псковом. 

Їм важко позбутись байок «Повісті временних літ» та їхніх пізніших літописів.

  • Які подальші плани після ювілейних «Ольжиних читаннь»?

Опублікувати матеріали на львівському сайті «Збруч» та на бродівському «На межі територій та епох»; дожити до наступного року, до дня пам’яти святої рівноапостольної Ольги та провести наступні, одинадцяті читання.

  • Чи згодні Ви з тим, що Ваша гіпотеза про князювання Олега у Пліснеську та народження там княгині Ольги, може бути додатковим потужним стимулом у залученні туристів та, загалом, для розвитку Підгорець і прилеглих територій? Якщо так, то що, на Вашу думку, для цього потрібно зробити?

Підгірці включені до «Золотої підкови» Львівщини і туди, по дорозі із Олеського замку до Золочівського, приїжджає багато екскурсій. Однак не багато з них відвідує Пліснеськ, ще менше дізнається про те, що тут народилася свята Ольга. Допоки на городищі не організовано відповідного рівня заповідник, експозиція про княгиню могла б діяти у Підгорецькому замку, принаймні у вигляді високоякісної фотовиставки. І, звичайно ж, знайти меценатів для видання моєї книжки про князя Олега та князівну Ольга.

Розмовляв Володимир Булишин

 

Під час Десятих «Ольжиних  читань»  (зліва направо): Володимир Булишин, Ігор Мицько, Юрій Диба. Фото Володимира Ящука.

Телевізійний сюжет ТРК «Броди» про Десяті «Ольжині читання» дивіться тут.

Текстовий матеріал Володимира Ящука «Княгиня Ольга і князь Володимир – наші земляки» з сайту «Радивилів.Info» дивіться тут.

       Подорож у Голосовичі – яскраве свідчення того, що цікаву і змістовну подорож можна спланувати і здійснити дуже оперативно і без зайвих витрат. Всього лише трохи більше п’яти годин - і ви отримуєте море позитивних вражень та відчуттів, гарних фото, а потім – таких же спогадів…

Багато хто з бродівчан, мешканців довколишніх сіл та гостей міста бачили гарний інформаційний знак на верху бічної стіни автостанції «Броди» з написом: «Джерело явлення Матері Божої. Голосковицька Матір Божа запрошує всіх прочан». Однак принагідно зауважу, що цей інформаційний знак – лише приємний виняток з правила. Сьогоднішня Бродівщина володіє величезним ресурсом для розвитку релігійних форм туризму. Тільки наявних тут у наш час та офіційно визнаних Апостольським Престолом чудотворних ікони – три: у Марополі, Корсові та Підгірцях, плюс - місце об’яви Божої Матері у Голосковичах, плюс – унікальне молитовне місце у Підкамені і ще багато інших. Але поки що на Бродівщині ще вкрай мало зроблено для належного інформування мешканців та потенційних приїжджих. 

Боєць 80-ї аеромобільної бригади Збройних Сил України, старший солдат Андрій Дудин. Фото з Мережі Інтернет. 

Про об’яву Божої Матері у Голосковичах ми з дружиною прочитали у статті «Чудотворні ікони та святі місця Брідщини» теперішнього головного редактора Бродівської районної газети «Голос відродження» Надії Забокрицької (у збірці матеріалів шостої краєзнавчої конференції «Брідщина – край на межі Галичини й Волині», 2012 р.). Принагідно, на жаль, мушу зазначити, що, «ґуґлячи» слово «Голосковичі» в Інтернеті, дізнався, що село на сьогодні вже має свого полеглого героя: 19 жовтня 2014 р. у бою на сумнозвісній Бахмутській трасі загинув уродженець Голоскович Андрій Дудин. Вдома, у Львові, у бійця залишилась дружина  і двійко дітей. Героя поховано на Алеї Слави Личаківського цвинтаря та посмертно нагороджено орденом «За мужність». 

То ж суботнього дня у післяобідню пору, коли літня спека потроху почала спадати, ми з дружиною та чотирирічним нащадком вирушаємо у дорогу.На автостанції дізнаємось, що у будні та у суботу до Голоскович з Бродів є три автобусних рейси, у неділю – один. Та ми вирішуємо проігнорувати цю інформацію: насправді для подорожуючих (особливо для тих, хто мандрує із наміром помолитися) з селом є чудове сполучення: сідаєте на будь-яку маршрутку на Львів, десять-п’ятнадцять хвилин – і ви у сусідніх Суходолах. Біля зупинки повертаєте направо – це дорога до Голоскович: десь, на око, три-чотири кілометри асфальту ще у порівняно доброму стані. Довкола – чудові краєвиди межі рівнинного Малого Полісся та горбогірного уступу Подільської височини. Поля добре оброблені (у наш час тут господарює сільськогосподарське підприємство «Західний Буг»). Пшениця вже достигла і навкруги просто «море» різного птаства, яке позліталось поживитись, поки зерно не зібрали.

За неповну годину неквапливої ходи – ми у Голосковичах. Приємно побачити, що й тут є сучасне сільськогосподарське виробництво: у селі працює підприємство «Молочні ріки», то ж у просторих загорожах вільно ходять десяти доглянутих породистих корів. Оглядаючи принади сільського ландшафту, рухаємось на орієнтир – купол церкви. За кількасот  метрів від греко-католицького храму Богоявлення Господнього – сільський цвинтар. Біля нього повертаємо наліво, ще кількасот метрів сільською вуличкою – і бачимо доглянуту галявину із значною кількістю сакральних споруд: стаціями Хресної  Дороги, фігурою Божої Матері та гарною, доволі великою каплицею Богоявлення Господнього. По боках від каплиці – два джерела, старе і нове.

Щоб не «видумувати ровера», через обмеженість в часі та у зв’язку із тим, що згадуваної вище збірки матеріалів конференції у продажі вже, на жаль, немає, дозволю собі тут навести доволі розлогу цитату із статті Надії Забокрицької. 

«В історії з’явлень Матері Божої є чимало випадків, коли вони супроводжуються утворенням джерел з цілющою водою. Подібне трапилося на Брідщині в селі Голосковичі. 

Мешканець села Степан Сорока […]розповідає,що за переказами більше двох століть тому над панськими сінокосами діти-пастушки побачили образ Матері Божої, а коли прибігли до цього дивовижного місця – то помітили як із землі вирує джерело. Чутки про з’явлення Матері Божої у Голосковичах і дивовижне джерело поширилися на всю округу. З усіх усюд люди йшли аби подивитися на диво. Пану стали не до вподоби такі паломництва, бо витоптувалися його сінокоси, і він наказав своїм наймитам закидати джерело гноєм. Дев’ять возів гною схоронило джерело, але святого місця знищити не вдалося – за кілька десятків метрів вибухнуло нове, ще потужніше. А пан після довгих мук помер від дев’яти гнійних ран у горлі. Згодом вимер весь його рід. Кажуть, що коли пан зрозумів причину своєї недуги, то велів своїм наймитам очистити криницю від гною. Під час розчищення їм з’явився образ Матері Божої з проколотою рукою. З рани скапувала кров на дивовижні листочки.

З часом люди помітили, що вода з джерел має цілющі властивості і пили її під час недуги і навіть перед смертю просили ковток води з джерел, освячених знаменням Матері Божої. Люди розчистили первинне джерело, доглядали за новою криницею, обклавши її дерев’яними цябринами. По воду до криниць йшли в білих фартушках.

 Минули роки і святі місця голосковичан «стара» і «нова» криниці були засипані під час меліорації. Люди були безсильні протистояти радянській системі. Потужна техніка краяла землю, наближаючись до джерельних криниць. Село заніміло в очікуванні дива. І диво сталося. Не доходячи до криниць, потужні трактори ламалися і грузли у болоті. Не один день тривала боротьба добра і зла. Нарешті, зрозумівши, що їм не вдасться пройти через святі місця, меліоратори поклали в «нову» криницю бетонне кільце, зробили відводи і покрили металевою кришкою, яка потім стала своєрідним «компасом» під час першої закопаної криниці. Довгих 20 років жила криниця під землею. В кінці 80-х років минулого століття, коли подув вітер перемін, у мешканців села виникла ідея віднайти та відновити історичні джерела. Ініціаторами цієї справи стали С.Сорока та Є.Пузир. Знайти джерела було нелегко, адже на місці розташування криниць багато років було орне поле. До пошуків долучилися інші люди, які пам’ятали розміщення джерел. Шампурами вони крок за кроком проколювали землю, шукаючи залізне покриття. Згасав уже день, а старання шукачів були марними. Згодом Є.Пузир розповідав, що розчарований, як і інші шукачі,хотів уже йти додому. Але немов щось передчуваючи, повернувся обличчям до заходу сонця,перехрестився і попросив Матінку Божу допомогти знайти місце і криницю, де Та являлась. Ступивши крок, він встромив шампур в землю і відчув як він заскреготав по залізі.  

 То ж - «кличе у мандри дорога»! Навіть у межах Бродівщини – безліч уніакальних місць, позначених Перстом Божим. 

 

P.S.: Настоятилем голосковицької парафії храму Богоявлення Господнього, яка опікується місцем об’яви, є о. Руслан Парій. З люб’язного дозволу священика ми публікуємо номер його телефону: 050 744 33 29.

 

18 липня 2015 р.

Фото Володимира Булишина