Коли обставини, внутрішні і зовнішні, вибивають душу з рівноваги і, подекуди навіть не знаєте, що робити далі – подорожуйте. Добра подорож охолодить голову, очистить серце і поверне душі гармонію. У вас обмаль грошей? Не біда: поряд безліч чудових і унікальних місць, про існування яких ви, може, й не здогадуєтеся. Колишні міста Підкамінь, Маркопіль, Станіславчик, Лешнів. Підгірці з їхнім монастирем, залишками середньовічного міста та замком-палацом. Ба, чи не в кожному нашому селі можна знайти щось чудове і неповторне: стару церкву, унікальні «фігури», прегарні краєвиди і цікавих людей. І до всього цього можна добратися, маючи у кишені лише якихось 30 – 40 гривень та кілька канапок у сумці.  

І навіть, коли відчуваєте потребу звернутись до Бога в «сильному» молитовному місці, подорож можна спланувати так, що дуже швидко ви потрапите у такий пункт. Лише у межах сучасної Бродівщини є аж три чудотворних ікони Божої Матері: у Корсові, у Маркополі та у Підгірцях (Пліснеську). «Сильне» молитовне місце – Підкамінський монастир, де до 1944 р. також була чудотворна ікона. Є ще місце об’яви Матері Божої у Голосковичах… 

 Село Корсів розташоване за менш ніж 25 кілометрів дороги від Бродів. Доїзд – «середньої паршивості». Виходите з автобуса, і одразу впадають в око чудові краєвиди. Дуже багато лелек - у гніздах і в небі. Не знаю чи працює повір’я: «лелека на даху – щастя під дахом». Якщо працює, то Корсів – щасливе село. Асфальтного покриття на центральній дорозі немає. Але село - не з найбідніших: люди тут звикли працювати.  

Кількасот метрів від зупинки - і на невисокому пагорбі обгороджений і доглянутий комплекс споруд, у центрі якого – дерев’яна церква. Біля храму – залишки старого цвинтаря:  кілька старовинних хрестів і гробівець родини Коморовських. Тут же стара дерев’яна дзвіниця і нещодавно споруджена, також дерев’яна, каплиця.   

Сама ж церква Святого євангелиста Луки – чудова. На Інтернет-ресурсі «Дерев’яні церкви Західної України» (http://decerkva.org.ua) з посиланням на  книгу В.Вуйцика, С.Івасечка та В.Слободяна «Українські церкви Бродівського району» (Львів: Місіонер, 2000 р.), читаємо:

«За переказами церква в селі існувала з XVII ст. На полях «Євангелії» XVII ст., купленої до церкви, є запис про те, що придбано книгу для місцевої церкви у 1695 р. Однак за документальними джерелами нинішня церква збудована в 1743 році. Відновлювалася у 1870-х рр. (ймовірно, тоді прибудували бокові рамена) та в 1902 р. До 1939 р. її покровителем була «Банкова спілка Вільгельма Шмідта» з Бродів».  

У радянські часи церкву не встигли закрити, а вже 1990 р. на зборах села було прийнято рішення про повернення громади до Української Греко-Католицької Церкви.

 Приємно дивує настоятель храму – отець Юрій Біль. Адже, погодьтеся, рідко зустрінеш священика, який мріє реставрувати в церкві найстаріші розписи та ікони. Деякі – вже реставрував (не сам, звичайно ж, - спеціалісти). 

І звичайно ж, найбільшим скарбом села є давня ікона Пресвятої Богородиці з малим Ісусом на руках. Характерною особливістю образу є те, що Марія тримає Дитя не на лівій, а на правій руці, як і Почаївська Божа Мати. Серед селян, та й у літературі, поширена легенда про те, що Корсівська Богородиця і є справжньою Почаївською іконою. За переказом, коли російська влада 1831 р. відібрала у греко-католиків Почаївську Лавру,  двоє монахів, уродженців Корсова, забрали чудотворну ікону і заховали її у рідному селі. Тут вона прославилась численними чудами. Зокрема, як переконані селяни, саме за її посередництвом у Корсові припинилась страшна епідемія холери 1831 р. У 1924 році, після детального вивчення спеціальною комісією, призначеною Митрополитом Андреєм Шептицьким, Апостольський Престол офіційно визнав Корсівську ікону чудотворною. Спочатку відпуст було призначено на День Святої Покрови Пречистої Діви Марії (14 жовтня). Але пізніше для зручності прочан його було перенесено з жовтневих холодів на 13 вересня. Отець Юрій стверджує: є свідчення зцілення і у наш час, що він ретельно фіксує у церковному літописі.

Давня дерев’яна церква і чудотворна ікона створюють неповторну ауру, налаштовують на щиру молитву. Тут справді відчуваєш, що душа позбувається чогось важкого… 

Коли ви після години-двох молитви будете залишати церкву, не дивуйтеся, що вже всі мешканці села знатимуть чого ви приїхали і будуть з вами ввічливо вітатися як із своїми. Привітність мешканців і час між автобусними рейсами дає можливість ще трохи прогулятись селом. Пройшовши кількасот метрів у напрямку Комарівки, матимете можливість оглянути ще одну окрасу села - відремонтовану в 2000-х Римо-Католицьку каплицю. Повернете біля каплиці направо, - ще кількасот метрів, і милуватиметеся чудовими краєвидами долини річки Солонівки… 

То ж, якщо у вас є потреба подорожувати чи молитися (чи одне і друге одночасно), – Корсів одне з найкращих місць.

 Для зручності, отець Юрій люб’язно дозволив опублікувати номер його мобільного телефону – 097 895 48 69. Дзвоніть. 

 

Корсів чекає вас!

27 червня 2015 р. 

Фото Володимира Булишина

Маркопіль 

Чудотворна ікона Божої Матері Вознесінської

 


Герб Маркополя

 

Маркопіль <…> не містечко і не село, а гра у просторі. 

Олег Рибчинський,

дослідник давнього Маркополя,

доцент НУ «Львівська політехніка»,

м. Львів

 

<…> Одним із святих місць, вибраних на Брідщині

Пресвятою Богородицею, є церква Вознесіння

Господа нашого Ісуса Христа в с. Маркополі,

а в ній чудотворна ікона Діви Марії

з маленьким Ісусом на руках. 

Надія Забокрицька,

журналіст, м. Броди

 

  «В’їздний знак» у Маркопіль. Фото Ярослава Булишина, 2014 р.

 

Маркопіль – село на одному із витоків Серету у південній частині Бродівщини, поблизу межі з Тернопільською областю (36 км від міста Броди та 138 км від Львова). У наш час Маркопіль – центр одноіменної сільської ради. У селі проживає приблизно 700 осіб. 

Однак населений пункт має цікаву історію і аж до 1939 року мав статус міста (тоді в Маркополі було близько 1300 мешканців).

 

Марко (Марек) Собеєський  (пол. Marek Sobieski, *1628 - †1652 р.)  

 

Засноване 1628 р. містечко, було назване на честь новонародженого хлопчика з роду Собєських - Марка (Markopolis – Маркове місто). Марко загинув під час українсько-польської війни і вважається одним з її героїв з польського боку. Його, до прикладу, серед інших письменників, показав Генрік Сєнкевіч у своєму романі «Вогнем і мечем». Після 1652 р. містечко стало власністю Маркового брата Яна Собєського – одного із найславніших королів старої Речі Посполитої. Від ХVII ст. у Маркополі до сьогодні доволі добре збереглися земляні оборонні споруди – вали. 

 Маркопіль. Північно-західний кут валів. Рис. Олега Рибчинського

 

 Ще одна непересічна особистість, з якою пов’язана історія містечка, - його власник від сер. ХІХ ст., видатний інтелектуал і політик Володимир Дідушицький (1825-1909 рр.).

 

Володимир Ксаверій Тадеуш Дідушицький (пол. Włodzimierz Ksawery Tadeusz Dzieduszycki; *1825 - † 1899) - граф українського походження, меценат, колекціонер, природознавець, політичний діяч в Галичині. Робота Казимира Похвальського

 

 Після того, як 1886 р. у Маркополі згоріла стара дерев’яна церква, протягом 1892 - 1896 рр. за проектом відомого архітектора Юліана Захаревича тут було зведено новий оригінальний мурований храм Різдва Пресвятої Богородиці. Церкву побудовано в стилі еклектики з використанням візантійських, романських і румунських елементів. Перед Першою Світовою Війною стіни церкви розписав відомий художник Антон Манастирський. Є згадки про те, що запрестольна ікона храму була написана ще одним видатним українським малярем Осипом Куриласом. Переживши лихоліття ХХ ст., а відповідно, - кілька реконструкцій, храм і далі є окрасою села.

 

Церква Різдва Пресвятої Богородиці у Маркополі. Фото Ярослава Булишина, 2014 р. 

 

 Як важливі карби у скрижалі історії Маркополя вписані відвідини поселення Митрополитом Андреєм Шептицьким у 1904 та у 1930-х роках (точну дату поки що не встановлено, найімовірніше - 1936 р.).

 

Андре́й Шепти́цький (*1865 - †1944),

з 1901 р. - Митрополит Галицький та Архиєпископ Львівський, предстоятель УГКЦ  

 

Загалом, щоб скласти цілісне уявлення про історію поселення варто прочитати книжку Петра Лавріна («Містечко Маркопіль», 2003 р. та «Маркопіль місто і село. Короткий нарис історії» 2008 р.) та  оглянути кімнату-музей у місцевій загальноосвітній школі І-ІІІ ступенів.

 

Кімната-музей у Маркопільській загальноосвітній школі.

Фото Ярослава Булишина, 2014 р.  

 

На протилежному від сьогоднішнього села Маркопіль березі ставу стоїть дерев’яна церква Вознесіння Христового. За однією з легенд, на цьому місці у давнину було село Ретв’яни. Під час одного з татарських нападів на старій липі з’явилась Богородиця, що дало можливість селянам врятуватися. У знак подяки на місці об’яви пізніше було збудовано церкву та придбано ікону Божої Матері. 

 

Церква Вознесіння Христового. Фото Ярослава Булишина, 2014 р.  

 

   Церква зазнавала багаторазової руйнації і у теперішньому вигляді відбудована у міжвоєнний період. З часом Образ Богородиці прославився як чудотворний. Наприкінці ХІХ ст. парох Маркополя о. Іван Кулицький склав молитву, яку благословив тодішній Митрополит Львівський Сильвестр Сембратович. Грамотою 1898 р. останній офіційно проголосив цей Образ чудотворним, надавши відпуст для його почитання.

 

Сильвестр Сембрато́вич (*1836 - †1898),

 з 1885 р. - Митрополи́т Галицький, Архиєпископ Львівський, Єпископ Камянецький, предстоятель УГКЦ  

 

Після радянської «духовної руїни», 1999 р. цей відпуст було відновлено Грамотою єпископа Михаїла Колтуна. Відпуст відбувається щорічно у день Возесіння Господнього.

 

 Михаїл Колтун (*1949) - Єпископ Сокальсько-Жовківський УГКЦ.

Фото з Мережі Інтернет 

 

Поряд з Вознесенською церквою було освячено новоспоруджені каплицю  (2000 р.) та Хресну Дорогу (2001 р.). 

 

 Чудотворна ікона Божої Матері Вознесінської. Фото Ярослава Булишина, 2014 р.

 

 Молитва до чудотворної ікони Божої Матері Вознесінської 

      О, Мати безконечного милосердя! Ти, що в цій чудотворній іконі засіяла так многими чудесами у виздоровленні прибігаючих до тебе хворих, змилосердись і наді мною грішним (ною), підведи мене з моєї недуги, подай тілу моєму здоров’я, щоб я міг (могла) Тебе славити, Тобі  служити, Тебе цілим моїм серцем любити і з Тобою вічно щасливим (ою) бути. О, Мати Божа Вознесінська, будь моєю Опікункою, будь моєю Матір’ю! Амінь! 

 

Вид на Маркопіль зі сторони Вознесінської церкви. Фото Ярослава Булишина, 2014 р.

 

 

 

 

 

Цей текст був написаний у недільного ранку 8 лютого цього року, поки дружина з сином спали. Після того, як прозвучало: «Татку, включи мультики», роботу було відкладено. Наступного разу «файл» я відкрив аж 26 квітня і вирішив опублікувати текст без особливих змін. Колись може продовжу…

 Майже чверть століття в Україні за ширмою розбудови олігархічного капіталізму ледь помітно але постійно відбувалися цікаві процеси творення Вільної Української Людини. На державу міг покладатись лише наївний, то ж ця згубна радянська звичка зникла. Відбулась  зміна поколінь і ця Нова Людина фактично сформувалась. Символічним завершенням цього процесу, безумовно, слід вважати Революцію Гідності. Олігархічний капіталізм і державні інститути, які його обслуговували, після 2010 р. набрали найцинічніших форм. І частина українців, багато хто з яких бачив плюси і мінуси розвинутих суспільств не за посередництва російських телеканалів, а наживо, повстала…

Характер цього Нового Українця дуже не простий. І це знову ж найкраще ілюструє остання Революція. Він безумовно егоїст, але після певної внутрішньої боротьби, він здатний до звершень в ім’я Високих Ідеалів. І хто б що не казав, ефект, коли задля спільної справи «коктейль Молотова» чи зброю в руки бере Людина Свідома Свого Вчинку, незрівнянно вищий від того, коли на барикади чи на фронт женуть задурених і підпоєних люмпенів та пролетарів.

Процес прийняття рішень у Нового Українця надзвичайно складний, мотиви - не описати лише термінами приватного інтересу чи спрощеного патріотизму «а ля канал «Россия». А як же ж інакше – ідеали цієї Людини, народжуються в її голові, а не десь за її межами. І вже ніякий «зомбоящик» чи інтернет не в силі щось радикально змінити: Новий Українець до кінця не вірить нікому.

Це, звичайно ж, корисно і зручно при прийнятті рішень одноосібних. Але от коли справа доходить до рішень групових – дуже і дуже важко. Особливо, якщо сюди додати ще й пережитки минулих епох, які не можуть крізь землю провалитись.

І з цим нас втягнули у війну. У війну, якої дієздатні мешканці цієї землі не знали (адже останні бандерівці загинули у Волинських та Карпатських лісах шість десятиліть тому).

Перші підбиті машини, перші полеглі сусідські хлопці, які, як і ти, плювати хотіли б на справжні інтереси тих, хто «на верху». Вони просто загинули за те, щоб твоя дитина не вміла відрізняти постріли танка від пострілів «саушки», щоб ти міг ходити на роботу чи на дні народження до друзів…  Поступово шок змінювався підйомом патріотизму і «звиканням до війни» (в доброму розумінні). За ганебними поразками прийшли досвід і перші перемоги. Нікчемність, сусідом якої враз стали Героїзм та «Праця во Ім’я..», все менше і менше може давати адекватні відповіді на виклики сьогодення. 

І у всіх цих подіях останніх кільканадцяти місяців, я схильний бачити Руку Творця, який вчить нас жити у новому Світі Нестабільності, що гряде. Ця наука жорстока. Та «хто казав, що буде легко?» Напевно, по іншому і бути не може. Але наміри Його, безумовно, добрі по своїй суті. Він нікого не карає без смислу. Не тільки нас, навіть москалів він чомусь вчить, до чогось готує, може хоче позбавити їх їхньої тупої наївності (бо ж куди з нею у цьому складному жорстокому світі)…

 

 

 Прапор з написом «Місто Броди» прикрашає стіну кімнати, де спить командир 16-ї бригади армійської авіації полковник Ігор Яременко 

 

        Я давно мав би описати свої враження від поїздки з волонтерською місією у так звану зону проведення АТО. Але турботи кінця року, плановані і позапланові якось відтерміновували цю справу. І ось минув місяць… І я себе ловлю на думці, що будуть це вже не живі враження від поїздки, а скоріше «філософствування», одним із джерел якого, власне, стала та поїздка.

Отож, весь день 10 грудня, середу, я з розчуленням спостерігав, як люди несуть і несуть передачі: адресні і просто «для хлопців на фронті». Варто подякувати усім, хто вніс до того, тоді і пізніше свою «лепту». Без неї, великої чи малої, направду, ми вже давно програли б цю війну. Дивуюся як активісти Бродівської районної координаційної ради з питань підтримки учасників АТО, особливо – незмінна Ольга Іванів, професійно розкладають речі у коробки і машини…

Детальніше...