Заховатись від викликів світу…

 Усе глибше занурюємось ми всі у реалії кризи, революції та війни. Ці дуже неприємні явища вже не десь у Африці чи у сусідів, а тут, у нас. Вони як ланцюгову реакцію породжують в людині озлобленість, войовничість, потребу захищатися. І ми захищаємося і воюємо. А як кажуть колишні «брати»: «Ліс рубають – скалки летять». Тому часто воюємо «не в тему», не з тими, з ким треба…

Детальніше...

Прочитавши цей текст, ти скажеш: Ну от, ще одного потягнуло в містику. Але, я переконаний, у цьому буремному 2014-му, без містики не можна. Адже, посилаючи випробування, Творець дає нам Шанс… І те, чи зуміємо ми тим Шансом скористатися, залежить від нас, від того, чи зможемо ми спочатку відчути, а потім зрозуміти – чого хоче Бог?

Тож, - про відчуття і про спроби їх осмислення…

Детальніше...

Пам’яті моєїмами Галини Булишин (Янчин)

та Василя Романича присвячую

 

Останні приблизно десять років я постійно себе ловив на думці, що світ став суттєво сірішим. Я розумів, що справа не в світі, а у мені – молодість минула. І я вже почав був мирився з цією сірістю. А коли на фоні чергового загострення проблем у кращий світ відійшла моя дорога мама, а брат пішов на війну, світ враз постав у іншому світлі. Сірим, звичайно ж, він бути не перестав. Але став іншим. Якимось контрастнішим…

Детальніше...

 Нещодавно у відпустку «з фронту» приїздив мій брат Андрій. Він – механік-водій танкетки у складі одного із зенітно-ракетних дивізіонів 24 механізованої бригади Збройних сил України. У липні - серпні ворог авіацію застосовував мало. Тому, як зенітник, у найгарячіших боях він участі не брав. Але були рейди на «зачистки» та з метою доставки боєприпасів, іншої амуніції товаришам по зброї. Потім був один страшний обстріл під час російського серпневого наступу…

Звичайно, два місяці у «зоні АТО» не минули безслідно для братової психіки. Але усіх рідних подивувала не лише його дратівливість, але й незвичайна замкнутість. І всі одностайно прийшли до висновку, що не війна, а мир стали причиною останньої. Тобто Андрія вразило те, що життя тут, у тилу фактично не змінилось. Все по-старому.  Люди і дальше вчаться, ходять на роботу, одружуються, народжують дітей, святкують, просто п’ють… Хтось за гроші чи владу (чи одне і друге у комплексі) і далі готовий маму рідну продати. Хтось у пошуку «хліба насущного» їде на заробітки у Росію... А влада?..  А командування?..  Чи варто за все це спати у бліндажах? Чи варто за це проливати піт і кров? Чи варто за це вмирати? 

Безумовно, їм там усім було б легше воювати, якби вони були впевнені, що країна перетворилась у машину війни, де всі механізми і деталі працюють злагоджено. Перетворилась у суспільство, в якому у кожного своє завдання, але у всіх одна мета – перемога.

 Солдатів не потрібно надто багато, бо інакше війська перетворяться у голодну, ненавчену і неекіпіровану орду, яку розжене перший же серйозний удар ворога. Але у тих, хто воює зі зброєю в руках повинен бути глибокий і зорганізований тил. Тоді солдат буде ситий, здоровий і забезпечений усім необхідним. Тоді у нього буде здоровий дух. І він рано чи пізно переможе.

Безумовно, перемога, яка здавалася нам такою близькою, сьогодні віддалилась десь «за обрій». Не треба собі творити ілюзій: війна не закінчилась. Просто після підписання так званого «перемир’я» почався новий її етап – позиційний. А позиційна війна – це війна на вимотування нервів і ресурсів. І, на перший погляд, у Росії цих ресурсів незрівнянно більше. Але це – лише на перший погляд… Ви бачили «Марш миру» у Москві? І це тільки початок війни. Росіяни ще не відчули на собі по-справжньому ні тиску західних санкцій, ні безперервних похоронів «двохсотих», ні постійної присутності у якості інвалідів «трьохсотих» …

Маленька Фінляндія у 1939-40 рр. своїм патріотизмом і зібраністю зупинила страшного кровожерного сталінського монстра. То й у нас є шанс зупинити насправді не такого вже й страшного і кровожерного монстра путінського, який залежить від імпорту енергоносіїв.

Але перемогти путінську Росію зможе лише організованість і зібраність Українців. Ми справді повинні перетворити Україну в Країну, що стоїть на Великому Кордоні. У цьому немає нічого нереального. Наші предки століттями вже жили так…

Пам’ятаймо, що автор «Декалогу (десяти заповідей) українського націоналіста» від імені Бога починав так: «Я — Дух одвічної стихії, що зберіг Тебе від татарської потопи й поставив на грані двох світів творити нове життя»! Може це й висока патетика, але сьогодні дуже схоже, що так воно і є: Господь знову посилає нам непрості випробування, але вийти з них переможцями шанс є. Треба лише кожному усвідомити, що варіант «моя хата з краю» у сьогоднішніх умовах, це – участь у війні на стороні ворога. Нажаль, така жорстока логіка війни. І якщо сьогодні не підтримати наші війська в Донбасі, то завтра сюди прийдуть війська путінські. І вже вони будуть питати, де твоя хата.

Ти вкотре скажеш: «А як же держава?». Відповім: «Будеш думати про це – програємо сто відсотків!» Ми вже продемонстрували як можна вести справжню народну війну, коли головну роль відіграють добровольці і волонтери, а не держава. Тепер прийшов час вдосконалити цей досвід.

То ж – до праці. По-справжньому. Всі і щодня. Навіть, якщо ти не можеш нічого більше – здай одну гривню в день тій волонтерській групі, якій довіряєш: у школі, у церкві, у «Самообороні»… І так, побачиш, Перемога буде!

 

Володимир Булишин,

директор Телерадіокомпанії «Броди»,

 керівник Творчої лабораторії «На межі»

Більше статей...

  1. Про наш проект...