23 грудня – день народження мого давнього друга, з яким я знайомий понад чверть століття, з 1991-го. Він родом з Кропивницького (до липня 2016-го – Кіровограда). Але романтизм разом з авантюризмом у 17 років закинули його до Львова, де він прожив усі 90-ті. Потім його «носило» світами аж поки, кілька років тому – не осів у столиці. Ми п’ять років прожили у одній кімнаті університетського гуртожитку, разом читали і шукали, разом вступили 1993-го року до Соціал-національної партії України (офіційно – попередниця Всеукраїнського об’єднання «Свобода») та разом 1997-го з неї вийшли під час її першого розколу (відхід так званої групи Юрія Криворучка).

Отож, - була причина і можливість (вихідні дні) кілька годин «протриндіти» по телефону. Наговорились і про минуле, і про жінок, і про дітей, і про Порошенка із Саакашвілі. Також поговорили і про «Галицький консенсус» з Сергієм Дацюком, і про «Збруч» з Орестом Друлем, Юріями Андруховичем та Винничуком і Тарасом Прохаськом… Про наші, мої і мого товариша, фейсбучні тексти, про «підарасів», про позитиви і негативи режиму «шоколадної диктатури», про необхідність зміни при владі олігархів представниками «реальної економіки» з середнього класу, про столицю, про Львів і про «глибоку провінцію», про специфіку трансформації української (національної) свідомості, про «щирих» українців у силу народження та «неофітів»…

Так от, враховуючи дискусії навколо «Галицького консенсусу», - деякі думки про «щирих» і «неофітів»…

Спочатку – три «ілюстрації».

«Ілюстрація» перша. У 2014-му під час волонтерської поїздки на Схід я попросив командира однієї з уславлених ще у перших боях бригад Збройних Сил підписати для мого старшого сина вимпел з символікою підрозділу. Російськомовний (родом з Дніпра) полковник, не довго думаючи, написав українською: «Ярославе, завжди будь українцем!». Коли я передав сувенір тоді 14-річному синові-пластуну, той прочитав і зі здивуванням прокоментував: «Тату, я ж народився українцем»…

«Ілюстрація» друга. Восени того ж 2014-го я зустрів свого доброго знайомого, трішки підпилого з якоїсь нагоди військового пенсіонера, - колишнього «замполіта» згаданої вище бригади. І під час розмови той, у пориві емоцій, сказав приблизно таке: «Розумієш, цей світ перевертається. Ті, з ким я у 1990-х бився за українську мову в частині, українською так і не заговорили, але тепер вони – найбільші патріоти і націоналісти…».

«Ілюстрація» третя. У революційному лютому 2014-го в моїх Бродах демонтували пам’ятник російському генералу Міхаілу Кутузову. Тепер на його місці – непогано впорядкований Сквер Героїв Майдану з пам’ятником Небесній Сотні. Але тоді, не маючи бажання провокувати міжнародний скандал, міська рада не викинула погруддя на смітник, а прийняла рішення передати його на зберігання у ту ж військову частину. Офіцери, значна частка, якщо не більшість, з яких – російськомовні, з гумором віднеслись до цього історичного непорозуміння і тепер погруддя прикрашає табличка з написом: «Погруддя встановлене російському генералу Михайлу Кутузову, який 13 вересня 1812 року прийняв рішення про здачу Москви, спаливши її. Наступні (у черзі на спалення Москви – В.Б.) – ми!». Отак – не більше і не менше…

Я виріс і сформувався у майже цілковито україномовному середовищі. Традиції українського визвольного руху мали для мене зміст, відколи я себе пам’ятаю (у першу чергу, завдяки моїй бабусі – сестрі повстанця, що загинув 1946-го зі зброєю в руках). Але, в отриманні знань я з 8-ми років, крім української мови, послуговувався ще й російською, повільно міг читати фактично усіма слов’янськими мовами, а віднедавна, з розвитком, електронних перекладачів, зрозумів, що читання текстів, написаних англійською чи іншими мовами, - не така вже й недосяжна річ. З віком та розширенням знань та досвіду, з розвитком технологій та поступом глобалізації, мої погляди стали скоріше національно-ліберальними з поправкою на пропущену через інтелект щиру віру у Промисел Творця.

Отож, я прийшов до висновку, що націоналізм і космополітизм – скоріше не взаємовиключні, а взаємодоповнювані речі. Просто треба «включити» інтелект та «виключити» примітивну первісну «ненависть» - і все стає на свої місця. Кордони перестають бути двовимірними лініями поділу на «своїх» і «чужих», а людська «інакшість», якщо вона не заважає іншим, стає фактором особистісного та суспільного розвитку. Десь так…

...В те, що Путін справді таки напав, ми повірили аж тоді, коли побачили труни, обгорнуті у синьо-жовті прапори у своїх містах і селах... Але він справді напав (як казав той же ж Юрій Винничук:"Це велике щастя, що Путін на нас напав" ). І я, як, напевно, і абсолютна більшість людських індивідів цієї планети, не знаю якою вийде наша спільнота з цієї складної і багаторівневої гібридної війни, де наша національна свідомість та військова потуга є важливими, але далеко не єдиними факторами. Та я переконаний, що Божий Промисел (по-між іншого) зосередився на проблемі трансформації української ідентичності: вона стає різноманітнішою, займає нові уми і простори. І набирає нових смилів, про частину з яких раніше, до Революційної Зими та війни, не могли собі дозволити відкрито мріяти навіть «найзатятіші» нацики.

Я зовсім не хочу палити Москву. Але тепер я, як і у далекі 1990-ті роки мого юнацького максималізму, хочу вірити, що ще справді побачу парад перемоги на Красній Площі. Під синьо-жовтими та червоно-чорними прапорами. І, як компенсацію за моє небажання палити Москву, хочу, щоб після українських підрозділів її центром промарширували війська непутінської, неімперської, вільної Росії. І для всіх краще, - коли це будуть підрозділи не десантників і морських піхотинців, а – хакерів…

Володимир Булишин, м. Броди

 

 

 

 

 

Сходив, нарешті, і я на «Кіборги» та вирішив викласти дещо із своїх «розхристаних» думок у тексті…

На початку осені 2013-го я зі своїм давнім другом сидів чи то у львівському «Світі кави», чи то у «Цвібаку» і «тріпалися» про глобальні та локальні проблеми співвідношення буття і свідомості. І, вже не пам’ятаю у якому контексті, я висловив думку, що у нас, тобто в Україні, скоро «рване». Ні, у мене не надто розвинута інтуїція і складним аналізом суспільних процесів я не займався. Просто, із заворушень у Врадіївці Миколаївської області я зробив висновок, що у суспільстві зріє здатність до повстання. А ще, пам’ятаю, як додатковий аргумент я навів факт появи в українських книгарнях великої кількості книг на військово-історичну та взагалі навколовійськову тематику. А якщо є книжки – мають бути і ті, хто їх читає і робить висновки.

Товариш зауважив, що мої аргументи цікаві, але недостатні.

Ще ми поговорили про те, що у російському кінематографі образ українця змінився з тупого провінціала-хитруна на жорстокого бандита-зарізяку (наприклад, - у телесеріалі «Бєлая гвардія», до речі, - у ньомуавторами сценарію разом з росіянином Сєргєєм Снежкіним значаться «українці» Марина і Сергій Дяченки). І ще, здається, тоді, я поділився думкою про моє бажання написати новелу про роздуми українського снайпера у лежанці десь під Донецьком, який втомився від довгої війни. Тоді  (як і тепер, зрештою) я не мав досвіду писання новел і навіть найближчого уявлення (як пізніше виявилося) - як ця моя уявна війна мала б виглядати. Але на зламі ХХ і ХХІ ст. я, як і мій співрозмовник, читав «Дефіляду в Москві» та інші твори Василя Кожелянка.

Наступного разу ми зустрілися вже після Революційної Зими. А війна вже починалась…

І ось, через чотири з невеличким «хвостиком» роки після тої нашої розмови – «Кіборги», як відображення реальних подій 2014 року. І не важливо наскільки вдалим чи невдалим є фільм. Важливо, що знятий він не за творами Кожелянка, у модному жанрі альтернативної історії, а у жанрі військової драми за історичними подіями.

Я не воював – у мене «за плечами» лише кілька волонтерських поїздок «на передок» та спілкування з братом та шваґром – АТО-шниками. Але мені здається, що постановки батальних сцен у фільмі – дуже правдоподібні. Діалоги ж героїв видаються трохи перенасиченими смислами. Ні, я переконаний, що у діалогах цих автори сценарію непогано виклали мотиви і обставини потрапляння кожного з героїв у ДАП. (Хоча, у певні моменти фільм нагадував мені один надзвичайно вдалий мотиваційний ролик 2014-го – пам’ятаєте: «Я – батько, я – молодший брат, я – водій маршрутки…»).

Втім – це все не важливо. «Кіборги» - поки що найкраща драма про «нашу» війну. І фільм цей ні у яке порівняння не йде з низькопробною «ватною» пропагандою зразка «Воєнного корєспондєнта». Хоча, з часом, напевно, будуть і кращі українські військові драми.

І ще про одну окрасу фільму – «Гуцулко Ксеню» у виконанні солдатів, особливо – під час бою. Я подумав: «Ось він - гімн нашої войовничої окремішності від «русского міра». (У цьому контексті якось трохи ніби зайвою видається пісня Вакарчука у фіналі фільму)… Отже, - символ не так україномовності, як інакшості від «русского (і совкового) міра» і ідентичності, за яку готовий умирати і вчитель історії з Західної України, і п’ятдесятирічний батько добровольця з Центральної України, і лауреат міжнародних музичних конкурсів (з Києва - ?), і російськомовний боєць зі Сходу чи Півдня…

Хоч як це не парадоксально, - війна наповнила новими смислами існування нашої «різношерстої» спільноти. І коли б ця війна, не закінчилась, чи - яка б «зрада» не керувала країною, безліч могил, меморіальних таблиць та текстів, а тепер ще й фільмів, не дадуть вже забути проти кого і за що воювали ці хлопці…

 

Володимир Булишин,

м. Броди

Після одного із наших локальних Бродівських міні-скандалів, я дав собі слово не редагувати і публікувати усі тексти, які подаються до авторських блогів сайту «На межі…». Не стали винятками і тексти старшокласника однієї із шкіл міста Броди Любомира Лесоніна. Як редактор сайту, я просто зацікавлений щоб на моєму інтернет-ресурсі з’являлись авторські матеріали. І, зізнаюсь, давав вказівку публікувати тексти, навіть не читаючи їх. Так було і з текстами Любомира (до речі, - внука відомого діяча українського національно-демократичного руху Бродівщини кінця 1980-х – початку 1990-х років Михайла Ханакова) «Чому патріотизм небезпечний?» (опубліковано 30 серпня 2017, «Патріотизм: теорія його виникнення й об’єктивний аналіз» (18.09.2017), «Націоналістичний шовінізм» (08.12.2017). Потім я побачив у стрічці новин сайту назву останнього за часом публікації матеріалу, вона мене заінтригувала і я прочитав цей матеріал і ще кілька…

Одразу ж зазначу: як редактор «На межі…» та директор Телерадіокомпанії «Броди» я не змінюю свого рішення щодо публікації матеріалів Любомира Лесоніна, бо щиро переконаний, що плюралізм думок може бути запорукою поступу. Але, як мисляча людина, з читацьким досвідом понад 35 років, мушу висловити кілька «розхристаних» зауважень.

Мені, справді імпонує, що представники молоді, які живуть у нашій «провінції» (де середній рівень дискусій не виходить за межі «мер корупціонер – сама примітивна свободівка»), намагаються мислити про надважливі фактори суспільного буття і оформляти свої думки у тексти. Але, нажаль, змушений стверджувати, що висновки, до яких приходить Любомир є трохи поверховими і однобокими. І ось чому…

Приналежність до колективу є однією з основних характеристик нашого біологічного виду. А рід, плем’я, етнос (попри значну різноманітність їх форм у просторі і часі), як виглядає, існували від самого початку людського виду. То, чи можна так просто трансформувати (чи то, навіть, побороти) людську природу?

Я не впевнений, що «правда полягає в тому, що […] будь-який прояв націоналізму, як пошуку самобутності індивіда веде до регресу особистості». Націоналізм як спосіб думання та як ідеологія (разом консерватизмом, лібералізм, соціалізм, комунізмом, космополітизмом та іншими видами і проявами -ізмів) є важливою складовою людського поступу Епохи Модерну (щоправда, - не завжди поступу вперед). А з тим, що здобуття (у першу чергу - завдяки національному світобаченню, бо «винайшли» національні літературні мови) більшістю населення планети навичок читати і писати, було лише «регресом особистості», можна ду-у-же посперечатися…

«Старайся показати себе людиною, а не українцем» - це, напевно, легко може дозволити собі написати начитаний юнак, який народився вже у ХХІ столітті і може дозволити собі називатись космополітом. Але як же ж бути тим, хто майже все свідоме життя прожив у просторі, де основою основ були саме національність і націоналізм. Я, наприклад, виріс у середовищі, де спогади про боротьбу за Українську Державу, загибель зі зброєю в руках і депортацію родини були важливою складовою історії сім’ї. На певному проміжку життя (з 1993 до 1997 р.) я навіть належав до однієї з радикально-націоналістичних партій (потім, щоправда, на щастя, переріс це). Мій тепер мертвий брат під українськими прапорами (синьо-жовтим – національним, і червоно-чорним – національно-революційним, а, поряд з ними, дивним чином, - і під синьо-зоряними прапорами ліберально-космополітичної об’єднаної Європи) бився «20 лютого на Майдані проти снайперів, «Беркуту» та поліцаїв» (алюзія до пісні «Кому вниз» та Арсенія Білодуба «Повстанець») і з липня 2014 до травня 2015 року зупиняв путінську «лавину» на Луганському напрямку. Зрештою, мої сини, один з яких трішки старший від Любомира, - українці. Як я маю так просто відмовитись від усього цього, Любомире?

Я свідомий того, що ми живемо у Постмодерну Епоху шаленого розвитку технологій. І цей розвиток вносять серйозні корективи у спосіб думання сучасної людини, постають нові значення і розуміння, нові речі та сутності. І у такий час я не можу засуджувати молодого хлопця міської культури з набагато кращою підготовкою, ніж могла бути у будь-кого з моїх ровесників 25-30 років тому, хлопця для якого язичницько-християнсько-рустикально-модернові обряди Купальської ночі видаються примітивізмом, «який, по своїй суті, нічим не відрізняється від традицій народів Центральної Африки». Але для мене це – милі серцю традиції, які разом з борщем та піснями вигідно вирізняють нас з-поміж інших і не приносять ні нам, ні цим «іншим» жодної шкоди.

Знову ж таки, я можу зрозуміти молоду людину, яка роздумує про те, що служити у війську, коли при владі просякла корупцією «зрада», - не дуже розумно. «Уникнути позиції «ура-патріота» й почати думати своєю головою, а не телевізором» - ось кредо хлопця. Але я ніяк не можу повірити, що погляди Любомира (навіть, знаючи про його російських предків) не зміняться, коли російські танки штурмуватимуть Харків, а літаки завдаватимуть ракетно-бомбових ударів по Червоних Казармах у Бродах. І не через те, що у хлопця не буде вибору, а тому, що дія породжує трансформацію свідомості і протидію. І як же ж тоді будуть співвідноситись «зрада-корупція», розум і (ура-)патріотизм, пане Лесонін?

«Націоналізм немає ніякої суті як напрям розвитку» - пише Любомир. Не берусь категорично стверджу ні «за», ні «проти». Точно знаю, що ще за 30-40 років, які відведені моєму поколінню природою, людську цивілізацію загалом і кожну людську істоту зокрема, чекають надзвичайні трансформації. Але й сьогодні, у постмодерному 2-му десятиріччі ХХІ ст., у світі й далі виникають нові національні рухи і держави, а у нашому українському «племені» з’являються, раніше нереальні для людської уяви, «роди» «жидо-бандерівців» і «проамериканських фашистів», представники яких вдома і на фронті здебільшого розмовляють російською мовою, що саме по собі є нонсенсом з точки зору здорового глузду. У 2014-му від свого давнього знайомого львів’янина чув про історію про те, як його російськомовна сусідка з еНКаВеДешно-КаГеБешної родини скаржилась на свого внука -футбольного фаната, який у пориві емоцій бігав за нею з сокирою і кричав: «За Бандеру уб’ю!». Такі ось постмодернові страсті. Тому, думаю, що висновки мого юного земляка, скоріше за все, - таки трохи поверхові і однобокі.

То ж, чи справді, «єдиний вихід - […] знищити паразита, що засів у […] мозку»?

Ото ж, пиши, Любомире, пиши…

Володимир Булишин,
керівник інтернет-проекту «На межі…»,
директор Телерадіокомпанії «Броди»

 

 

 

Коли приймаєш рішення прочитати текст з назвою «Балада про Броди» (https://andronum.com/prod…/mazur-viktoriya-balada-pro-brodi/), напевно сподіваєшся прочитати щось нове і оригінальне про місто, яке увіковічнив у своїх творах Йозеф Рот. І отримати задоволення від читання. І подумати: «А яка користь з цього може бути громаді міста з такою назвою?»…

Авторка твору – молода бродівчанка Вікторія Мазур, спробувала себе у жанрі, я б сказав, жіночої авантюрної наукової фантастики з елементами альтернативної історії. Бродівчанка Емілія Крижанівська перед Першою світовою війною винаходить спосіб переносити у свій час людей з майбутнього. Свій винахід вона називає «теорією Бродів», маючи на увазі брід як засіб комунікації, перехід. Завдяки «теорії Бродів» Мирослава Титаренко з провінційного містечка Броди 2017 року потрапляє у Броди 1913-го. Далі: кохання, авантюри, викрадення, повернення і возз’єднання закоханих…
Загалом (нехай авторка пробачить за надмірну відвертість), але твір поки що, можливо, не з тих, які одразу хочеться перечитувати ще і ще. Та тут можуть датися взнаки абсолютно суб’єктивні моменти, у тому числі гендерні і вікові: писала ще дуже молода жінка, а відгук пише чоловік на п’ятому десятиріччі життя. Та й критикувати завжди легше ніж написати. Все ж, думаю, що авторці, яка справді цікавиться історією свого міста, ще варто (як, зрештою і всім нам) більше «вникнути» у Броди до початку великих катаклізмів ХХ, Броди часів, коли тут жив Йозеф Рот. Не зрозумілим для мене, до прикладу, залишилось те, чому у 1913 році в українців-бродівчан «східняцькі» прізвища, що таке українське підпілля, чи справді такими напруженими на той момент були українсько-польські стосунки (чи, може, то данина дню сьогоднішньому?). А ще, - де євреї у місті, у якому вони складали абсолютну (!!!) більшість населення?
Але, найголовніше, чого не побачив у «Баладі про Броди»: чому небродівчанину, прочитавши книжку, варто все кинути і якнайшвидше їхати подивитись на місто, де відбуваються події твору.
Тепер про позитивне (і головне): Вікторія пробує. І іншого шляху немає. Лише практика може «відточити перо», лише опубліковані твори можуть здобути читачів. Кажуть, що, можливо, років за п’ятнадцять-двадцять нас майже у всьому заступлять роботи. У виробництві, у сфері послуг, навіть в управлінні. І для людини залишиться лише творчість і креативність. То ж, шановні молоді (і не тільки), креативте, творіть, пишіть, публікуйте!
А щодо промоції Бродів і Бродівщини, - вже як депутат, закликаю районну раду і райдержадміністрацію, міську раду подумати про реальну підтримку творчості таких, як Вікторія Мазур. Адже це не інфраструктура, і тут поки що не потрібні багатомільйонні капіталовкладення. Сьогодні позитивом буде програма на якихось 50 тисяч гривень у рік. Ще не пізно розробити такий документ і закласти відповідні кошти у бюджетах 2018 року.

Володимир Булишин, 
директор Телерадіокомпанії «Броди»,
депутат Бродівської районної ради