Не спиться – є час почитати, подумати, і, навіть, написати…

Українсько-польські стосунки сьогодні могли б бути кращими. Це так, м’яко кажучи… І цілком зрозумілою є тут роль політиків і медіа. А також – роль путінської Росії. 
Маю причетність до польської культури: мамин батько, мій дід, за народженням був латинником, хтось з його родичів, навіть, здається, воював за Польщу в українсько-польській війні 1918-19 рр. (знаю про це з розповідей, ще не перевіряв документально). І я, будучи українським патріотом (а на деяких етапах життя – навіть націоналістом-радикалом), завжди гордився тою причетністю до польськості…
Я чув про «акцію» січня 1944 р. у моєму селі, Суховолі біля Бродів, і з уст діда-латиннка (значна частина його родини тепер живе на Заході Польщі), і з уст батькової матері, моєї бабусі, - українки, у котрої сестра була керівником місцевої ланки жіночої сітки українського підпілля, а брат «до кінця опирався червоній лавині» і загинув від рук радянських МҐБістів у грудні 1946 р. тримаючи у руках зброю. (Мати цих людей, моя прабабуся, до речі, також була латинничкою). 
Безумовно, «акція», як всі подібні події на Волині і у Галичині 1943-44 рр. – це, у першу чергу, людська трагедія. І, як кажуть, нема на то ради. Нехай на могилах усіх убієнних постануть хрести. А їхні душі нехай перебувають у Царстві Небесному. І поляки, і українці. Адже там, у тому іншому бутті, напевно, основна причина їхньої смерті тоді, у середині страшного земного ХХ ст., – національність, вже бачиться у дещо іншому контексті…
А тут, наприкінці другого десятиліття ХХІ століття життя земного, - у мене багато друзів серед поляків, я і далі захоплююсь Польщею і польськістю. Навіть - з PiSом. Але, Святослав Шеремета колись був дружбою у мене на весіллі. Мої діти – українці. А такий же ж нащадок латинників, тепер покійний мій брат у 2014-15 роках, зупиняючи «лавину» на Сході у складі Збройних Сил України зі зброєю в руках, «молився» не лише на синьо-жовтий, але й на червоно-чорний прапор. Не так тому, що це прапор тих, хто бився під ним у 1930-50-х, а тому, що це прапор тих, кого він, мій брат, під чорним димом шин виносив, залитих червоною кров’ю з Інститутської 20 лютого 2014-го. І, як кажуть, нема на то ради…
То, що ж з цим усім робити? Все це - не просто. Але основне у комунікації – почути і бути почутим. А далі - переосмислити, перепросити один одного за наші-не наші гріхи і творити світ разом. Адже наші сварки посилюють наших спільних ворогів.
Потрібно перезавантажувати…


P.S.: Події Суховільської «акції» січня 1944 р. дуже добре описав у одному із своїх нарисів з історії Суховолі, сьогодні, нажаль, покійний Василь Романич (1949-2014). Василь Михайлович також виріс у «змішаній» родині, тому його погляд не був затьмарений однобокістю. Планую найближчим часом опублікувати цей нарис разом з тими, хто має причетність до творчої спадщини пана Василя (його сини Михайло і Роман та науковий співробітник Бродівського історико-краєзнавчого музею Андрій Корчак).

 

 

Також цей текст опубліковано на сайті журналу "Ї" http://ji-magazine.lviv.ua/2017/Bulyshyn_Potribno_perezavantazhuvaty.htm

 

 

 

 

На світанку, коли всі мої сплять, а я – ні, маю трішки часу щоб почитати чи, навіть, написати. На моєму ноуті «відлежуються», чекаючи завершення, багато текстів. Але, очевидно, що зранку Дня Гідності та Свободи – якраз час написати саме цей короткий текст.

Отже…

До дати 21 листопада - можна мати претензії. Але сам символізм Дня - «глибокий» і правильний. Як на мене, хтось дуже вдало придумав назву дню, який у календарі умовно співпадає із днями початку двох дуже близьких у часі, але дуже різних Українських Революцій.

Здається, ще не перемігши, ми назвали свою Зиму Боротьби за Свободу 2013-2014 років – Революцією Гідності. Свобода і Гідність – це виражена у двох словах суть ідеї для спільноти, яка спромоглась на Повстання заради цінностей Європи, цінностей Західного Світу. І це – основне…

Від Помаранчевої Революції до Революції Гідності ми пройшли дуже непростий шлях і, здається, зрозуміли: наші вожді – дріб’язкові і нікчемні «середнячки», довіра до яких у добу Facebookу виглядає наївним пережитком минулих епох. Тепер мають значення лише Свобода, Гідність та здатність на Чин «простої» людини…

І, як на мене, зовсім не важливо, що, піднімаючи прапор Європи, ми виявились немов її байстрюками. Цей прапор у наших руках, насправді, є відображенням основоположних ідей, які «створили» сучасну Європу і весь сучасний Західний світ. Хай той світ і сам «на роздоріжжі», хай по його слабких місцях боляче б’ють вороги (до речі, частина цих ворогів, як нарешті виявилося, - і наші вороги), я вірю: він, Західний світ, який і далі залишається основою основ сучасної Земної Цивілізації, успішно впорається з викликами сучасності, як, зрештою, робив це багато разів.

А байстрюки, як відомо з «Гри престолів» та інших казок, часто стають королями…